Ведмідь і павучок

Одного разу після довгої мандрівки по лісу, ведмідь заліз у свій барліг і міцно заснув. А коли прокинувся, то побачив, що по його лапі повзе павук.

— Що це ти собі надумав? По мені, ведмедеві, лазити?! — роздратовано пробуркотів ведмідь.

Розсердився на павучка і хотів його вбити. Що міг вдіяти павучок проти такого велетня?

— Даруйте, дядьку, я більше не буду, — почав благати павучок ведмедя, — відпустіть мене, а я вам ще в пригоді стану.

— Чим же ти, дрібното, можеш послужити мені? — здивувався старий ведмідь. — Яка може бути з тебе поміч?

Але пожалів малого і відпустив. Через деякий час у ліс прийшли мисливці. Ходять, блукають у лісі, а дичини нема. Хотіли вже додому йти, та несподівано натрапили на сліди ведмедя і почали за ним ганятися. Бідний ведмідь не знав, куди подітися. Ось-ось виб’ється з сил, аж раптом угледів під скелею яму і скочив туди.

Павучок це бачив і одразу про все здогадався. Поліз швидко до тої ями і обплів її густою павутиною. Посидів трохи, аж тут біжать мисливці. Прибігли і стали неподалік од скелі.

— А може, наш бурмило сидить в отій ямі? — сказав один.

— Туди він не міг залізти, хіба ти не бачиш — там повно павутиння.

— Це правда! — підтвердили інші мисливці.

Постояли і пішли. А ведмідь сидить від страху ні живий, ні мертвий. І сидів там довго-довго. Врешті визирнув. Лізе з тієї ями і не вірить своїм очам — вся яма в павутинні. А павучок гойдається і сміється.

— Бачите, дядьку, — озвався він, — якби не я, то вас уже на світі б не було. Старе добро не забувається.

— Дякую, що ти врятував мене від смерті, — відповів ведмідь.

Відтоді він ставився до павучка з великою шаною і повагою.