Вірші Андрія Малишка

Ми підем, де трави похилі,
Де зорі в ясній далині,
І карії очі, і рученьки білі
Ночами насняться мені.

За річкою за голубою
Дві чайки у хмару зліта,
В краю

Гаї шумлять біля потоку,
Де хвиль весняна течія.
Прощай, кохана кароока,
Прощай, пораднице моя.

В далекий край я від’їжджаю,
А ти крізь даль і довгі дні,
Немов погожа зірка в

Приходять предки, добрі і нехитрі,
У бородах, простелених на вітрі,
Не руки — а погнуті чорні віти,
Не очі — а прозористі орбіти.
І кайдани подзвонюють з плугами,
Зерно, і

Чому живе, і сам не знаю,
В моєму серці стільки літ
Ота стежина в нашім краї
Одним одна коло воріт.

Де ти, моя стежино,
Де ти, моя єдина?
Ота стежина

Сонечко встає, і в росі трава,
Біля школи в нас зацвітають квіти,
Вчителько моя, зоре світова,
Де тебе питать,
Де тебе зустріти?

На столі лежать зошитки малі,
І роботи час

Місяць виклепав підкову
І сміється: — Це моє.—
А коваль говорить: — Знову
Щось заліза не стає.

Місяць другу дзвінко клепле,
Поклепав і зник, і зблід,
У горнилі місце тепле,

Блискавиця блисне в гонах,
Загуркоче грім, як звір.
Сотня поясів червоних
Упаде із неба в двір.

Ну, а ми за тим простежим,
Як заб’ються ручаї,
Поясами підпережем
Білі платтячка свої.

Хвалилася гречка-
Чорновершечка:
— Встану з сонцем попереду,
Вип’ю дощик і росу,
Наточу я в кухлі меду,
Людям в хату понесу.

А ячмінь їй у одвіт:
— В мене теж

Наш струмок біжить в долині,
Стугну-річку знаєш ти?
У Дніпро із нею плине,
Де лежить село Плюти.
А з Дніпром у Чорне море
Шлях-дорога немала,
Під високі сніжні гори,
До

З півнем в нас — одна морока,
Він ночує на току,
Тільки ніч заплющить око,—
Він уже й ку-ку-рі-ку!

Вже йому давала проса,
Хліб покришений, що є,
Поклює, погляне скоса,

— Мамо, мамо, пошийте ковдру
Із осіннього листя в лісі,
Щоб зелені, багряні, жовті
І легенькі, немов метелики,
Біля мене жили листки.

А бабуся розкаже казку
Про героїв у Волгограді

Вечори, як сиві котики,
В нас ночують у дворі,
З ними вітру теплі дотики,
Промінь синьої зорі.

Перший бавиться з дитиною:
— Люлі, спи, мале, пора.—
Другий ходить за долиною,

Із самого раннього ранку,
Неначе пройшли весілля,
Летіли, кружляли білянки
В байраки, луги і поля.

Полотна послали льонові
Од гаю по хатній поріг,
Садам роздали по обнові,
А мати сміється:

Кіт-воркіт біля воріт
Чеше лапкою живіт.
З’ївши мишу-побіганку,
Що робити по сніданку?

Чи погнати біля хати
Вслід за голубом-гінцем?
А чи вуси-довгоруси
Почесати гребінцем?

Що робити, кіт не знає
За

Оженився горобець
На старій синиці,
А синиця як синиця —
Плете рукавиці.

Щоб тепліше горобцю
На снігу, на морозцю —
Чи сінця внести покіс,
Чи по дрова бігти в ліс.

Зайцю довговухий,
В лісі щось гуде.
Слухай мене, слухай,
Мисливець іде.

Заєць той хитрющий
Скік та скік.
— Я з мисливцем дружбу
Заведу навік.

Буду йому ранками
Роси стрясать,
Буду

Спи, засни, моя дитино,
Спи, моє маля,
Ніч іде в гаї, в долини,
Трави нахиля.

Хай тобі ця ніч насниться,
Що в огнях сія.
Будеш завтра в світ дивиться,
Зіронько

Бігла кізка по мосту,
Збила куряву густу.
Тут листочок, там листочок
Схопить, хопить і навскач.
Он яка рогата, бач!
Он яка, бач!

А назустріч не орда,
Суне з поля череда.

Тато кажуть, у артілі
Вже посіяли ячмінь,
Колоски, як вуса білі,
Кинуть влітку темну тінь.

Вітер зірветься гультяйко: —
Поле й ліс — моє усе! —
Колосків злотисту зграйку
В