Їжачок – сонечко

Один їжачок пішов до перукарні. Там його раз-раз — і підстригли та ще й пофарбували в жовтий колір. Сказали, для краси.

Пішов їжачок назад до лісу. А назустріч йому зайчик. Не впізнав.

— Ти хто? — питає.

— Я — сонце, — каже жовтий їжачок. —

Тільки я дуже зголодніло, от і впало з неба.

Заєць глянув на небо — а там і справді сонця немає! Був саме похмурий день.

— Ой! — сказав зайчик і заплакав. Злякався, що сонечко впало.

— Не плач, — каже їжачок. — Мене треба як слід нагодувати, та ще в кошик їжі дати, і тоді я на небо повернуся.

Побіг зайчик до звірят:

— Так і так, — каже, — треба сонце нагодувати, бо погано буде!

А на небі хмари, сонця нема й нема! Повірили звірята.

Зі всього лісу їжу зібрали. Жовтий їжачок так наївся, що ледь не луснув.

Ще й повнісінький кошик пиріжків отримав на дарунок.

Узяв він кошика, попрощався та й пішов собі — ніби на небо.

Аж тут саме вітер повіяв, хмари порозганяв — і на небо викотилося сонечко! Зраділи звірі. Писочки позадирали, кричать:

— Сонечко, сонечко, ну як — посмакували тобі наші пиріжки?

Сонечко мовчить. А їжачкові пиріжків на цілу зиму вистачило.