Водометний дракончик

Жили собі дракони. Вони літали в небі й дихали вогнем — усі, крім наймолодшого. Він не вмів дихати вогнем, а дихав водою й мильною піною. Ось тому з нього всі сміялися й називали водометним. І не брали з собою на прогулянки. А він від того дуже страждав.

Одного разу в місті було свято, і запросили, як звичайно, драконів, щоб вони влаштували феєрверк. І всі дракони полетіли до міста, а наймолодшого залишили вдома. Як завжди.

І розпочалося свято: в нічне небо здійнялися дракони та й ну дихати вогнем! Гарно було!.. Як же ж вони літали, які вогняні кренделі в небі вимальовували, які букети запалювали!

Усі люди ринули на вулиці, кричали «ура» й плескали в долоні…

А дракони так старалися, що геть забули про обережність.

Одна іскра впала на дах будинку — дах охопило полум’я, а за дахом — увесь будинок. А за ним — сусідній: місто було переважно дерев’яне й горіло швидко. Що тут зчинилося! Веремія, крики, дим…

Лише один хлопчик не розгубився. У нього був велосипед, і він знав, де печера драконів. Хлопчик скочив на сідло і за кілька хвилин уже стукав у драконові двері — кликав водометного дракона на допомогу.

Водометний дракончик страшенно боявся вогню, але треба ж було рятувати місто!.. Ось він злетів у гаряче нічне небо та й ну дихати водою і піною на палаючі дахи! Вогонь шипів, дим щипав за очі, уже й дихати нічим, уже й піна закінчується, проте дракончик з останніх сил поливав пожежу — поливав, поливав, доки й зовсім загасив.

Відтоді з нього вже ніхто не сміявся. Навпаки — йому спорудили пам’ятник, а найголовніший міський урядник видав закон «Про протипожежну безпеку». У тому законі було написано, що вогнедихі дракони повинні завжди брати з собою на прогулянку водометного.

А кмітливому хлопчикові подарували новий велосипед.