Соловей у приймах

Поету, мрійнику, що народивсь в гаю,
Натхненному співцеві Солов’ю
Любов до Курочки з сусіднього села
У груди заповзла.
В гарячім серці, почуттями повнім,
Цвітуть ясні, привабливі світи,
А Курочка, у захваті любовнім,
Зове в курник у прийми перейти…
— Не раджу! — каже Шпак. — Перебори!
Зови її сюди на ніжні явори!
Не варто, навіть для любові,
Мінять життя у радісній діброві,
Де в сяйві місячнім тріпочуть дерева,
Де кожна травонька і пахне, і співа.
Ти жити взаперті не звик,
Як будеш там співати і літати? —
Та Соловей мов глузд утратив:
В курник!
В курник!
В курник!..
І в першу ніч, неначе на просторі,
Світець дзвенів про небо і про зорі,
Про радощі життя, про сонячні надії;
На другу ніч — в задусі, взаперті —
Пісні були уже не ті:
Де дзвінкість, запал, мрії молодії?
На третю ніч, на диво,
Чудові трелі забував,
Щось заїкався тріпотливо
І раптом, писнувши, з жердини впав…
А Курочка й журитися не хоче,
Дженджуриться, сокоче:
— Я думала — талант він невмирущий
І вічний радості співець,
А він… мов нетямущий
Сіренький горобець!

Ожив би Соловей — ніколи на віку
Він не шукав би щастя… в курнику.