Щуролов

Багато у світі славетних міст. Кожне з них пишається красою своєю і своїм багатством. Гордовитим і заможним був і славний Гамельн. Все у місті було до ладу: і охоронні вежі, й будинки, і ратуша, і крамниці, і великий базар. Все навколо тішило око. Гострий дах ратуші, розташованої на головній площі міста, здіймається високо в небо. Щ е вище виблискують шпилі собору Святого Боніфація. Кожна будівля у місті вабить зір своєю архітектурою: великі й маленькі вежі, балкони, позолочені фігурки. Доріжки у місті посилані м’яким піском, щоб ногам у взутті з тонкої шкіри приємно було ходити ними. Собори, оздоблені позолоченими шпилями, — найбільша гордість Гамельна. Дзвони собору Святого Боніфація сповіщають жителів міста про початок нового дня і про його закінчення.

Саме тут, на головній площі, найчастіше полюбляють бувати гамельнці. Жителі цього чудового міста — теж славні люди. Та здобули вони слави не розумом і кмітливістю, не добрими справами, а чималим багатством і нечуваною скупістю. Заможні бюргери щодня гуляли вулицями Гамельна лише задля того, щоб похизуватися один перед одним пишним вбранням з дорогого оксамиту, золотими ланцюгами на шиї та каблучками з коштовним камінням на кожному пальці. Купці й майстри виставляли у крамничках і на базарі свій крам за чималі гроші, прагнучи ошукати кожного покупця.

Головним у місті був бургомістр, гладкий та пихатий вельможа, що керував цими скнарами. Всі жителі міста заздрили один одному і прагнули лише примножити свої статки, набити комори добром, а скрині — золотом. Та головне, щоб всього цього було більше, ніж у інших. Для простого люду всі міські брами були зачинені. На чергових зборах у ратуші ось що постановив бургомістр: «Щоб не порушували красу і спокій славного Гамельна простолюдини, обмежити пропуск злидарів до міста. їхнє місце за брамою». І став Гамельн неприступною фортецею: з усіх боків оточений глибоким ровом, високою стіною із вежами. Сторожа біля кожних воріт. Вартові пильно придивляються до подорожніх. Тих, у кого порожні гаманці та кишені, на колінах латки, на ліктях дірки, в місто не пропускають. Списами і алебардами проганяє сторожа волоцюг від воріт.

А за високими мурами міста жив простий люд, який тяжкою працею і потом здобував собі шматок хліба і годував ненажерливих жителів Гамельна. Бідні селяни сплачували високі податки, віддаючи останню копійчину.
Лихо підступило до стій славетного міста. Після літньої засухи настав голод, який почав морити простий люд. А гамельнці розкошують. У них комори повні минулорічного зерна, столи вгинаються від різноманітних страв і напоїв.

Юрби голодних стоять під головною брамою, благаючи продати їм хоч трохи зерна. Та хитрі купці вирішили притримати зерно до весни. Наприкінці зими ще більше дошкулятиме селянам голод, ще вигідніше можна буде продати зерно.

Всю довгу сувору зиму не пускали голодних бідняків у місто. Матері втішали знесилених дітей, що плакали у них на руках, благаючи подати хоч крихту хліба. Та марно. Ніхто зі знатних бюргерів та купців не поспішав допомогти людям, які вмирали від голоду. Наказ бургомістра — чекати.

Тільки-но почав танути сніг, бургомістр наказав відімкнути міську браму й без перешкод пропускати всіх бажаючих. Він чекав на великі прибутки. Суворі обличчя купців не вселяли надії, стало зрозуміло: дешево нічого не придбаєш. Гамельнці вже подумки підраховували свої прибутки й раділи від цього. Та не судилося скупим жителям забагатіти на біді людській.

Гамельнці вважали, що раз їм усе сходить з рук, значить, вони чинять правильно. Однак на цьому світі панує велика Справедливість. І, певно, десь в Небесній канцелярії вирішили провчити свавільних жителів Гамельна.
Сталося несподіване.

Разом з ослабленим людом, що повільно сунувся в місто, раптом звідусіль почали збігатися щури. Вони теж шукали поживи, залишивши голодні села та порожні поля. Спочатку на це не звернули уваги: щури є повсюди. Та незабаром гризунів у місті стало більше, ніж його жителів. Не стали їм на заваді зачинена брама, підняті мости і барикади, що їх звели гамельнці. Щури потрапляли у місто через підземні ходи і потаємні щілини.

За кілька днів щури стали господарями славного Гамельна. Серед білого дня вони вільно простували вулицями міста. З німим жахом гамельнці спостерігали за моторошною щуриною ходою.
А голодні щури тим часом заволоділи коморами, погребами й кухнями, наповненими вщерть відбірним збіжжям і дорогою їжею. Там було чим поживитися ненажерливим тваринам! І розпочалися щурині бенкети!

Вперше у житті злякалися гамельнці. Вони розуміли, що позбутися зубастої напасті буде непросто. Адже своєю ненажерливістю вони дуже скидалися на жителів Гамельна. А останнім страх як не хотілося втрачати своїх статків. Тому всі вельможні гамельнці зібрались у ратуші на велику раду.

Бургомістр, хоч і був товстим та потворним, але ніде правди крити — розуму йому не бракувало. Часто гамельнці тільки чуду валися: який розум скільки хитрості!

Подумавши трохи, він наказав порозставляти по всьому місту миски з отруєною їжею.

— Нехай скуштують ще й цього, хай всі здохнуть, ненажери трикляті! — несамовито гукав бургомістр, і окрилені надією жителі міста кинулися наповнювати посуд отруєним зерном.

Та не так сталося, як гадалося. На ранок і справді якась частина щурів валялася догори черевом. Жителі міста навіть почали було переможно кричати «ура!» із вікон осель. Однак, надвечір сірих тварюк у місті побільшало. Отруїлися тільки щури-розвідники. Відтепер жоден щур більше не чіпатиме отруєної їжі.

Треба було шукати інший вихід. Не сидіти ж склавши руки, дивлячись, як прокляті щури нищать добро, що любовно складалося, зберігалося, багато разів
перелічувалось!

Рано-вранці на площі оголосили наказ бургомістра: відбудеться суд над щурами. Пролунали сурми, й на суд викликали короля гризунів.
Та чи ж почув він? Чи дослухався?
До міської управи простувала сила-силенна народу. Ідуть купці зі служками, майстри зі своїми учнями, навіть старих вивезли на візках, адже тепер страшно було лишатися самим удома. Все місто зібралось біля ратуші.

Всі очікують короля щурів, який має з ’явитися за велінням бургомістра. Ч екаючи на прибуття головного звинувачуваного, люди оповідали один одному різні байки про короля-щура. Одні говорили, він такий гладкий, що ледь може
пересуватися. Інші стверджували, ніби шерсть у нього так начищена, що блищить навіть у темряві. А ще подейкували, що король щурів завжди ходить з охоронцями, які захищають свого повелителя від ворогів.
У міській управі людей зібралося — яблуку ніде впасти. Один за одним до
зали ввійшли судді в чорних мантіях, з чорними шапочками на головах і повсідались на оббитих оксамитом кріслах під балдахіном. Усі сподівання лише на них.
Усі чекають.
Час спливав. Від нудного очікування припинилися навіть розмови. Всі зморилися від спеки та задухи. Але король щурів на суд так і не з ’явився.
Настав вечір. Злість і відчай охопили жителів Гамельна. Та нічого не вдієш
Тоді розлючений суддя наказав вартовим спіймати будь-якого щура. Оскільки вулиці аж кишіли гризунами, наказ виконали негайно. Посадили щура у залізну клітку, а клітку поставили посеред суддівського столу.

З місця піднявся головний суддя Каспар Геллер. Він був дуже сердитий на цих ненажерливих істот: п’ять комор з зерном повністю розграбували у нього щури, спустошили всі засіки.
Довго головний суддя розповідав присутнім про лихо, заподіяне щурами, перелічував кількість пограбованих комор, зіпсутих будівель, переритих доріг.
Після нетривалої ради судді оголосили вирок: «Наказуємо забиратися геть із нашого славного міста усьому щурячому роду. А щоб зубасті потвори зрозуміли всю серйозність наших намірів, наказуємо підпалити хвоста підсудному!» Після оголошення вироку зловленого щура відпустили, перед цим урочисто підпаливши хвоста. Той, звісно, накивав п’ятами, підпаливши при цьому декілька
будівель.
Пожежу загасили, однак у душах гамельнців з ’явився вогник надії.
Наступного дня з самісінького ранку жителі міста немов приклеїлися до шибок своїх вікон, щоб не пропустити тієї хвилини, коли законослухняні щурі почнуть виконувати вирок суду і залишатимуть місто.

Та тільки марно чекали. Кляті щури навіть не збиралися нікуди йти і тим паче виконувати якісь там судові накази.
В цей час містом поширилася страшна звістка. Це ж треба такому статися!
Вночі після суду щури зруйнували всю суддівську залу: знищили оббиті оксамитом суддівські крісла, прогризли лаву підсудних, начисто переточили усі стільці. Спантеличені нечуваним нахабством щурів, жителі міста впали у відчай.
Біда, та й годі!

А щурів у Гамельні кожного дня ставало дедалі більше.
Гамельнці вночі не гасили свічок. Коли одна свічка догоряла, одразу запалювали іншу, і так всю ніч до самісінького ранку. Налякані люди вмощувалися високо на подушках, боячись опускати ноги додолу.
Повсюди, нікого не боячись, господарювали щури. їх можна було зустріти серед білого дня на кухні, куди їх принаджували аромати різних страв. Вони виглядали з кутків, принюхуючись, чи не готує господиня чогось смачненького.

Варто було лише щурові стрибнути якнайвище і вискнути, як жінка відразу залишала їжу і втікала, забуваючи про все на світі.
Настав день, коли в місті скінчились запаси харчів — все зжерли прокляті щури. Гамельнці мало не рвали волосся у себе на головах через безсилля і відчай.
Голод прийшов і до них, а ще ж зовсім недавно купці зверхньо дивилися на вмираючих простолюдинів.
І знову довелося бургомістру збирати вельмож на велику раду. Після довгих суперечок і навіть бійки згодилися купці розлучитися з частиною своїх золотих монет.
По всьому місту було оголошено новий наказ бургомістра;

— Неймовірна винагорода рятівнику міста! Хто вижене щурів із Гамельна, отримає стільки золота, скільки зможе донести!

Та обібране і вкрай зубожіле місто вже навіть не сподівалось на порятунок. Жоден сміливець не виявив бажання постати супроти щурів.
І знову збирає дзвін жителів міста до ратуші. Цього разу бургомістр мав намір оголосити себе переможеним, він вирішив полишити посаду через гнітючу безвихідь.
Все, кінець! Добрий старий Гамельн гине!
І раптом натовп ожив, пожвавішав.
Варта з головної брами сповістила:

— Щуролов прийшов!

Люди розступилися, щоб надати можливість сміливцю постати перед очі бургомістра. До зали ратуші увійшов, кульгаючи, дивний чоловік.
Від самого лише вигляду щуролова у людей пробігли мурашки по шкірі: самі кістки та шкіра, обличчя — як натягнута маска, дивне вбрання блазня. Здається, замість очей у щуролова були лише дірки, одначе, ці очі буравили присутніх наскрізь, від погляду незнайомця не міг сховатися навіть шолудивий пес, що забився у старий ящик, рятуючись від щурів.
У руках чоловік тримав старовинну, потемнілу від часу дудку З а інших обставин, звичайно, бюргери й не глянули б на цього дивакуватого чоловіка, схожого на жебрака. Але зараз вони зраділи йому, наче бажаному гостеві.

Бургомістр сам підсунув йому крісло. Суддя Каспар Геллер спробував навіть щось промимрити, схоже на «прошу пана…», однак миттю замовк, наштовхнувшись на страшний погляд незнайомця. Слугам наказали принести з погребів пляшки з вином, миттю знайшлися екзотичні страви та фрукти. Однак, щуролов навіть не думав пригощатися, він лише з огидою окинув поглядом присутніх.
Нарешті бургомістр подолав свій страх і спитав, затинаючись:

— Чи справді пан може впоратися зі щуриною халепою?

— Так, — відповів незнайомець. — Я маю владу й над цими потворами.

— Справді, а над ким іще?.. — запитав бургомістр, одначе зрозумів, що відповіді на своє запитання не отримає.

— Я звільню ваше місто від щурів. Але ви маєте дотримати своєї обіцянки. Пам’ятаєте ще про неї?

Судді оглянули незнайомця, немов збиралися ухвалити вирок: худий, як жердина, кульгавий, що він може підняти — хіба що свою дудку.
Без жодних нарад бургомістр, який тим часом переду мав полишати свою посаду, поважно мовив:

— Все, як домовились, шановний пане. Ми нічого не пошкодуємо заради порятунку нашого міста.

— Тож дивіться, інакше лихо вам буде, — сказав щуролов і вийшов із ратуші, залишивши вкрай спантеличених вельмож.

— Куди вже більше, — зітхнув бургомістр і натягнув глибше свого капелюха.

Раптом піднявся сильний вітер. Спочатку злетіли у небо усі пташки, що були в місті, потім, підібгавши хвости, збилися докупи всі собаки; коти мало не дерлися на стіни, голосно нявкаючи. Жителі міста завмерли від страху, не в змозі поворухнутися.

Щуролов грав на дудці, і жодна жива істота не могла спокійно слухати цю страшну мелодію. Слабкі жінки зомлівали, чоловіки позатуляли вуха і плакали, як малі діти.
І диво — за кілька хвилин з усіх щілин почали виповзати щури. Мов зачаровані, вони поволі йшли на звуки дудки. Незабаром площа біля ратуші була вщерть заповнена зубастими окупантами міста. Вони, наче зачаровані, зібралися біля щуролова.
А він попростував вулицями до міської брами. І всі до одного щури покірно посунули за ним. Бридкі тварюки нагадували сіру стрімку річку.
Поступово вираз оціпеніння й жаху на обличчях гамельнців змінювала радість. Та що це, здається, купці знову прийняли поважні пози, невже в їхніх головах народжувалися нові здирницькі плани?
Ось і дісталося щуряче плем’я центральної брами. Слідом за щуроловом гризуни вийшли з міста і потяглися дорогою.

Незабаром жахлива мелодія дудки ледь долинала крізь високі стіни до міста, а потім і зовсім стихла.
Сміливий щуролов довго шкутильгав курною дорогою на чолі зі щурячим військом. Нарешті вони підійшли до берега Везеру, швидкоплинної і глибокої ріки. Щуролов сів у човен, ніби заздалегідь залишений біля берега, і поплив на середину ріки. Щури стрибали у воду й тонули один за одним.

Того дня Везер вийшов з берегів — такою численною була армія щурів.
Веселиться звільнене місто. Полетіли вгору шапки й капелюшки навіть найсолідніших паній. Велика радість у Гамельні, прощавай, лихо!
Всі жителі міста повиходили на вулицю, співають, танцюють і вітають один одного. Звідусіль лунає музика і веселий сміх. А вельможі з бургомістром у ратуші піднімають срібні келихи, наповнені вишуканим вином, за щасливе звільнення.

Захоплені радісним святкуванням, жителі Гамельна не звернули уваги на чоловіка в ошатному мисливському вбранні, що прямував до ратуші. Він нічим не
нагадував жалюгідного і дивакуватого щуролова. Тільки старовинна дудка в його руках свідчила, що це був саме він. А повернувся герой, щоб отримати платню за виконану роботу.

— Я чекаю на свою винагороду! — голосно мовив щуролов, увійшовши до зали ратуші. — Тепер ви дотримайте свого слова:
несіть мені стільки золота, скільки маєте у своїх скринях, — і щуролов дістав з-за пазухи мішок.

Та лихо нічому не навчило гамельнців. Скупість і ненажерливість міцно оселилися в їхніх серцях. Платити? Е, ні… Цього марно чекати. Вони обернули все на жарт:
— І ти збираєшся все підняти?

— Не лише підняти, а й забрати з собою!

— Цілий мішок!

— Так, навіть без дірок, погляньте, — глузував над скнарами щуролов.

— За жахливу музику? За дудку?

— З а звільнення міста від щурів.

— Та ти зовсім божевільний, несповна розуму!

— Виженіть цього нахабу з міста!

Незнайомець не звернув уваги на ці вигуки. Він також не взяв срібла, яке зі сміхом жбурнув йому просто під ноги бургомістр, а просто вийшов із зали, залишивши після себе лише дохлого щура, від чого всі раптом замовкли і панічний страх знову охопив пихатих купців. Однак, це було миттєве відчуття. Першим отямився пихатий бургомістр:

— От пощастило: водночас позбулися і щурів, і щуролова, і грошенята при собі лишили!

Минув час. Гамельнці відбудували місто, обклали подвійним податком селян — життя налагодилося. Всі вже давно заховали у своїх серцях неприємні спогади.

Ніхто навіть не помітив, як одного дня до міста повернувся таємничий рятівник, і ніхто не почув, як знову на площі заспівала його чарівна дудка. Цього разу вона вигравала іншу мелодію, в якій вчувалися дитячий сміх, звук брязкалець, запах шоколаду. І диво, за декілька хвилин на площі зібралися усі діти Гамельна. Здавалося, дітвора була зачарована. Не так давно цій дудці корилися
полчища щурів, сьогодні ж дивна мелодія кликала за собою найдорожчий скарб Гамельна — дітей.

Ось уже й міська брама. Діти, тупочучи ноженятами, пробігли по підйомному мосту. Старші діти несуть малюків на руках. А щуролов веде їх дорогою, повз засіяні житом пагорби все далі й далі
від славетного і жадібного міста…
Так покарав щуролов скупих жителів Гамельна. Вони зберегли своє золото і коштовності, та втратили дітей — найдорожчий, безцінний скарб.

Спливло чимало часу від того трагічного дня.
Марно намагалися осиротілі батьки знайти своїх діточок. Колись веселе місто Гамельн стало похмурим і сумним. Навіть каміння почорніло від туги.
Ніколи вже не лунав у місті веселий дитячий сміх, не чути було дитячих голосів. Лише старече зітхання, глухий плач, які йшли з глибини людської душі, глухий кашель і стогін порушували тишу міських вулиць.

Ніхто не хотів жити поблизу Гамельна, спорожніли околиці… Навіть подорожні обминали це прокляте місто.
А за дрімучими лісами, за швидкими водами річок, посеред гірських хребтів розкинулася живописна полонина. І на пагорбах цих зелених луків постало чудове і світле місто.
Не було у ньому високих мурів зі сторожовими вежами, не було глибоких ровів навколо.
Господарювали в цьому місті молоді й заповзяті люди. Жодного старого не було там. Вулиці були сповнені дзвінкими молодечими голосами та радісним сміхом.
Все місто збудоване із світлого каменю, прозорого скла і сонячного проміння.
Що ж це за місто? І хто живе там?
Це діти Гамельна, які виросли і змужніли. Так, це саме ті діти, яких колись забрав з рідного міста чоловік у зеленому одязі, зачарувавши звуками дудки.
Хитрий щуролов, а то був, напевно, сам сатана, завів їх у печеру високої гори й залишив напризволяще.

Але пам’ятаєте про велику Справедливість? Так ось, десь там, у Небесній канцелярії, не допустили загибелі невинних дитячих душ. Після довгих блукань у суцільній пітьмі діти опинились у безлюдному, дивному місці.

Час від часу на галявині з ’являлися неймовірної краси німфи, які допомогли звестися на ноги немовлятам. Коли діти трохи підросли, якісь таємничі голоси підказували їм, як зводити будинки, виготовляти посуд і шити одяг.

Так у невідомих землях постало чудове місто. А назвали діти його — Гамельн, на честь рідного Гамельна, про який пам’ятали старші дітлахи.
Добро, щедрість, мир і злагода панують у новому Гамельні. Щасливі та життєрадісні його жителі. Радо приймають вони гостей, з добрим серцем і чистою душею. А зла і підступна людина ніколи не знайде дороги до цього молодого, світлого і прекрасного міста.
Тому й не віднайшли осиротілі батьки стежечки-доріжечки до нової оселі своїх дітей, до нового Гамельна. І жоден подорожній не розкаже осиротілим батькам про нове чудове місто, в якому оселилися їхні діти.