Лорелея

Тече по німецькій землі повноводний швидкоплинний Рейн. Чимало багатств у його водах, та ще більше в них таємниць.

На одному з берегів Рейну розкинулось невелике рибальське селище. Жили в ньому працьовиті рибалки. Колись селище було заможним, бо рибалки щоразу привозили великий улов. Його вистачало і для харчування всіх сімей, і для продажу.
На березі рибалок весело зустрічали, співаючи пісень, дякуючи богові Рейну за підтримку і допомогу. Та з часом рибалки ловили дедалі менше риби, все меншу здобич приносили в свої сім’ї. В селищі зникли пісні, веселощі. Злидні оселилися у хатах рибалок.

На околиці селища, в бідній халупі з потемнілою від дощу солом’яною стріхою мешкав старий рибалка з донькою Лорою. Єдина донька рибалки була надзвичайно вродливою дівчиною. Слава про красуню Лору розійшлася по навколишніх землях. Як розплете вона своє довге волосся, жовте, як золото, то сховає воно її убоге вбрання, — здається, сама королева завітала до оселі бідного рибалки.

Багато юнаків намагалися потрапити на узбережжя, щоб побачити красуню. Не насмілюючись наблизитися до дівчини, вони здалеку милувалися нею, її пишним волоссям, що виблискувало золотом і в сутінках освітлювало убогу хатину рибалки.

А ще Лора мала неабиякий хист до співу. Вона знала силу-силенну гарних пісень. її спів зачаровував. Все своє життя дівчина прожила на березі Рейну, тому здавалося, що в її піснях вчувається шепіт хвиль, вечірня прохолода і гра сонячного проміння на хвилях. Як і кожна дівчина, Лора мріяла про принца, якого обов’язково зустріне в своєму житті, про велике кохання на все життя.

Одного разу на березі Рейну Лора зустріла незнайомого молодого лицаря.
Хлопець заблукав у лісі і вийшов на берег, зачувши здалеку шум ріки. Як тільки молоді люди побачили один одного, вони зрозуміли, що знайшли своє кохання. Юнак не міг повірити, що перед ним звичайна дівчина, а не русалка чи фея.

Того вечора не дочекався батько своєї дочки додому. Лицар забрав її до свого замку Штальськ, який стояв на високій горі. П ’ять разів дорога стрічкою обвивала гору, піднімаючись до воріт замку, над якими був прикріплений герб — барс з роззявленою пащекою.

Тяжко було Лорі звикнути до нової оселі: все тут було чужим для неї. Непривітно зустріли Лору в замку. С уворі й ворожі обличчя слуг, які заздрять її молодості й красі. Всі вважають, що нерівня вона, дочка рибалки, їхньому хазяїну, сину графа.

Та все згодна витримати Лора, адже вона дуже кохає молодого графа й сподівається, що їхнє кохання знищить всі перепони на шляху до щастя. Пісні розраджують дівчину, допомагають подолати острах. Та найбільше втіхи приносять очі коханого, в яких вона бачить ніжність і любов. А молодий лицар теж поспішає висловити свої почуття, дарує коханій коштовності й дороге вбрання.
Стоїть перед дзеркалом Лора, дивиться в нього, та не може впізнати себе. Наче й очі ті самі, й вуста, і руки, і стан, та все ж таки це інша Лора. Пишна пані, яка випромінює щастя. Вона кохана і кохає сама, поряд найкраща і найдорожча людина. Що ще потрібно дівчині?

Любить лицар, коли Лора співає. її чудовий голос розраджує його і приносить насолоду. Часто він просить кохану:

— Заспівай мені, Лоро.

Весь вільний від справ час лицар проводить з Лорою.
Люблять вони, взявшись за руки, гуляти в густому лісі біля замку. Спочатку довго спускаються з гори до її підніжжя, а потім так само довго піднімаються на гору. Золоте волосся Лори виблискує так яскраво, що на темних вікових соснах, як свічки, спалахують краплини смоли. Щастя сповнює юні серця. Ніщо не зможе стати на перешкоді їхньому коханню. Та й звідки взятися негараздам? Молоді, вродливі, закохані. Та інколи помічала Лора сум і неспокій в очах коханого. Чи, може, їй це лише здавалося?

Поголос про примху молодого графа швидко поширився поміж сусідами. Всі вони дивувалися і насміхалися з лицаря, який знайшов собі біднячку. А дехто не боявся відкрито звинуватити графа у нечесності, адже всім було відомо, що граф заручений.
Його наречена з давнього знатного роду, молода і вродлива. А проста дівчина, дочка рибалки — це лише забавка. Та всі сусіди почали триматися осторонь від графа, чекаючи, чим закінчиться ця історія.

Чутки про бідну дівчину, яка живе у графа, дійшли й до замку його нареченої.
Мати дівчини не захотіла чекати, поки все владнається саме по собі, а вирішила діяти. Дізналася вона, що граф зі своїми друзями влаштовує великі лови. Дочекалася слушної нагоди, коли мисливці залишили замок, і завітала до Лори.

Слуга сповістив Лору, що прийшла пані, яка хоче з нею поговорити. Дівчина дуже зраділа, адже не мала ні друзів, ані знайомих, інколи цілими днями не було до кого й слова промовити. До зали увійшла величава і гордовита жінка в ошатному одязі. З погордою й неприхованою неприязню глянула вона на дочку рибалки. Та мусила визнати, що ця біднячка справді дуже вродлива. Потім солодким голоском заговорила до дівчини:

— Жаль мені тебе, Лоро! Ти дуже вродлива і, я бачу, чесна дівчина, тому хочу застерегти тебе і розказати правду про твого коханого. Він обдурює тебе: ніколи ти не станеш його дружиною, бо він має наречену, з якою нещодавно заручився. І зараз він поїхав не на лови, як сказав тобі, а до неї. Повіз їй весільні подарунки, адже незабаром у них весілля. Молодий граф і моя донька кохають
один одного. А ти лише примха багатого вельможі, гарна забаганка.

Лора зблідла. Ця новина так приголомшила її, що дівчина не мала сили щось сказати. Незнайомка повернулася і вийшла, залишивши Лору на самоті зі своїми думками і розпачем. Світ захитався у Лори в очах. У серці запекло, наче хтось торкнувся його розжареним тавром. Сльози потекли з очей. Здавалося, що й волосся потьмяніло від горя.
Лора у відчаї поскидала з себе всі коштовності, які дарував їй лицар, вдягнула свою стару сукню і пішла геть із замку. Не пішла, а побігла чимдуж далі від цього місця, де її зраджено, знищено.

Темний ліс зустрів дівчину непривітно: густі зарості до крові дряпали тіло, немов дикі звірі, раптовий крик пугача додавав страху, рвучкий вітер куйовдив
волосся на голові й холодив душу. Думки, мов бджоли, роїлися у голові: «Я к він міг? Зрадив… А може, не кохав? Невже лише вдавав закоханого?».

Цілісіньку ніч бігла Лора, не розбираючи від сліз дороги. Нарешті вранці вона побачила рідне рибальське селище. Ось і стара хатина з солом’яною стріхою.
Тут минуло її безтурботне дитинство, саме в цій оселі вона була насправді щасливою. Все тут справжнє, чисте і правдиве. У рідній домівці знайде вона розраду і втіху, вилікує криваві рани свого серця. На порозі хатини сидів старий рибалка. Побачивши Лору, він не зрадів, а мовчки суворо і з докором дивився на дочку. Дівчина зрозуміла, що немає їй місця в батьківській оселі.

Оганьблена і знесилена пішла Лора від рідного дому. Вона вже не бігла, а повільно міряла кроками піщану стежку — їй нікуди було поспішати. Гіркі сльози душили її. А сусіди, які нещодавно так милувалися Лорою та вихваляли її надзвичайну красу і добру вдачу, осудливо дивилися на неї і глузували:

— Дивіться, наша графиня прийшла! Яке у неї пишне вбрання!.. Які перли і діаманти виблискують у неї на руках і шиї! Чого ж це вона йде пішки, а не їде у золотій кареті! Мабуть, багато дорогих подарунків привезла батькові!

Навіть малі діти насміхалися з бідної Лори.

«Чому люди такі жорстокі? Чому не хочуть зрозуміти мого болю! Я ж нікому не заподіяла зла, а просто кохала і хотіла бути щасливою! Господи, за що мені таке!» — думала Лора, блукаючи берегом Рейну. У неї вже не було сліз, щоб виплакати свій сум, не вистачало слів, щоб висловити свою тугу. У грудях вже не вирувало полум’я, а тиснув до землі тяжкий холодний камінь.

Лора й сама не помітила, як опинилася перед капличкою. Байдуже глянула вона не неї, жодна струна душі не здригнулася, але дівчина увійшла. І вперше за багато днів її появі зраділи. Священик у довгій ризі, щиро посміхнувшись, лагідно і проникливо звернувся до Лори:

— Радий вітати тебе у Божій оселі. Тут зустрінеш ти розуміння та втіху. Розкажи, що маєш на серці, покайся у своїх гріхах і Бог милосердний пошле тобі свою благодать.

Лора розповіла священикові про своє горе. Напрочуд спокійно, неначе говорила не про себе, а про якусь сторонню людину. Ні голосом, ні жестом не виявила Лора своїх почуттів, немов не мала їх зовсім.

— Багатьох помилок ти припустилася у своєму житті, великий гріх вчинила, та наш Бог милосердний все прощає. Пусти у серце слово Боже, полюби Бога більше за все на світі, стань на службу Отцю небесному — йди у монастир. Ти станеш щасливою.

Лора уважно подивилася на священика, а він мало не відсахнувся від неї — порожні холодні очі дівчини, здавалося, обпекли його.

— Ні, отче. Не маю у серці любові, не маю жалю ні до себе, ні до людей, не маю віри. Все розгубила дорогою, лише криваві рани залишилися. Не хочу знову пускати у серце любов, віру, бо дуже боляче її втрачати. Мені нічого робити на цьому світі! — спокійно відповіла дівчина й пішла з каплички.

— Схаменися, дочко, не чини більшого гріха, ніж вже маєш! Пусти Бога в своє серце, і загояться твої душевні рани.

Та Лора вже не чула цих слів. Вона вирішила: тільки швидкоплинні води Рейну допоможуть їй позбутися болю.

Місяць непорушно стоїть над Рейном, тихо шумлять хвилі, немов співають колискову. Височіє над водою скеля. Вона схожа на якесь чудовисько, що перетворилося на камінь з волі чаклуна. Схили скелі такі круті, що навіть найвправніша й найсміливіша людина не зможе піднятися на вершину. А внизу, в тіні, тихо грають хвилі водного плеса над бездонною прірвою.
Старі люди кажуть, що там, під скелею, бездонний вир. Кинеш камінець у воду — начебто задзвенить щось. Це вдарився камінець об кришталевий дах прозорого палацу.
А ще кажуть, що палац цей побудував сам старий бог Рейну. Весь палац складено з величезних шматків кришталю. Зграї строкатих риб запливають у вікна палацу, наче повноправні мешканці. М ’які зелені водорості, як килими, вкривають мармурову підлогу. Всюди стоять вази з чудовими водяними ліліями. Гірлянди перлів прикрашають стіни. Та нічого не приносить радості старому сивобородому богу Рейну. Самотньо живе він у суцільній пітьмі. В давні часи, бувало, запрошував бог Рейну відважних рибалок погостювати в його палаці. А потім відпускав, нагородивши пригорщею безцінних перлин. А рибалки, повернувшись, розповідали про підводні чудеса своїм дітям та внукам.

Все це пригадала Лора, стоячи на мокрому піску берега. Ще раз озирнулася навколо — ліс, селище, небо — немов прощалася з усім цим. І раптом піднявся сильний вітер, спінились води ріки. І з самої глибини виру повільно піднявся старий бог Рейну. Великий і високий на зріст, він здавався горою. Невід слугував йому за одяг.
Мушлі та водорості, немов прикраси, начіплялися на нього. Голову бога Рейну прикрашала корона з коштовним камінням, яке виблискувало навіть при місячному світлі. Без страху подивилася на нього Лора. Нічого їй вже боятись. Найстрашніше з нею вже сталося.
І раптом заговорив старий бог Рейну:

— Знаю, люди жорстоко скривдили тебе. Але моє горе не менше за твоє. Слухай, красуне! Колись я був володарем цих вод і прилеглих земель. Низько кланяючись, приходили до мене люди. З піснями кидали у воду коштовності, золоті та срібні монети, вінки з квітів. Благали, щоб я наповнював рибою їхні тенета і зберіг старі човники. З а домовленістю, щодня я наповнював човни рибалок
багатим уловом. Рибалки багатіли самі й мене не забували. Та людська заздрість і жадібність не має меж. Попри нашу угоду, ненажерливі рибалки почали рибалити двічі або й тричі на день, знову і знову вимагаючи від мене здобичі. А потім ще й лаяли і зневажали мене. Все забрали: і славу, і міць. Я пропоную тобі разом зі мною помститися людям. Я дам чарівну силу твоїм пісням. Але знай, Лоро, у твоєму серці не повинно лишитися жалю. Якщо прокинеться у ньому любов, якщо проллєш хоч одну сльозинку, ти загинеш.
Серце Лори краялося на шматки від болю й безвиході. Кохання переросло у ненависть. І, не тямлячи себе від горя, сказала Лора:

— Так, я згодна.

Повів плечима старий бог Рейну, піднявся величезний водяний вал, підхопив Лору і відніс на вершину неприступної скелі. Занурився у вир бог Рейну. А на скелі самотньо залишилася сидіти русалка Лора.
Розважається вона власним співом. Горе тому, хто, наблизившись до скелі, почує пісню Лори. Бог Рейну дав чарівну владу її пісням, а їй самій — забуття.
Скам’яніло її серце, з ненавистю дивиться вона довкола з височини. Ніхто не може протистояти чарам її пісень. Стережись, подорожній! Якщо почуєш її пісню — ти загинув! Забувши про все, зачарований мелодією, дивитимешся вгору на Лору. Вир безжалісно поглине тебе. Порятунку немає!

Пішла по землі недобра слава про скелю. Люди переказували один одному про красуню Лору, яка на заході сонця, прибрана коштовними річковими перлами, з’являється високо-високо на скелі й розчісує золотим гребінцем своє пишне золоте волосся. Чарівний спів Лори згубив у водах Рейну не одну праведну душу. Скелю почали називати Ло-ре-лей — скеля Лори. А красуню Лору прозвали злою
чаклункою Лорелеєю.

Минали роки. Лицар, якого так кохала Лора, одружився, став вельможним паном. Та печать смутку лежала на його чолі: не міг він забути своєї Лори. А коли пішла про неї недобра слава, зовсім втратив спокій.
Сонце ховається за гори, фарбуючи червоним їх вершини. Лицар приїхав на берег Рейну. Хоче на власні очі побачити свою кохану. Але ніхто з рибалок не погодився провести його до скелі Лорелея. Граф обіцяв їм своє багатство, все своє майно, але життя дорожче за коштовності. Самому довелося йому сідати в човен і пливти до скелі.
Ще здалеку почув він знайомий голос. Лицар щосили наліг на весла. Голосніше звучить пісня Лорелеї. Здається лицарю: кличе його кохана, підганяє.

— Лоро, кохана! — вигукнув лицар.

В цю мить вир дзиґою закрутив човен. І раптом замовкала Лорелея, наче розбудив її голос лицаря. На півслові обірвалась пісня. З жахом бачить Лорелея: тоне лицар. Ось в шумовинні піни мелькнули його голова і руки. Вир затягує його. Лицар вже не бореться з хвилями, не чіпляється за уламки весел. Думаючи лиш про одне — врятувати коханого, — простягнула руки Лорелея. Низько
схилилася вона і раптом зірвалася зі скелі. її довге волосся попливло за водою.

Разом щезли у бездонному водяному вирі Лорелея і лицар.
Відтоді ніхто більше не бачив старого бога Рейну. У селищі рибалок не згадують про нього. А Лорелею пам’ятають. Люди розповідають про її довге золоте волосся, дивні пісні й нещасливу долю.
А скелю цю й зараз називають «скелею Лорелеї».