Максим і Павло

Максим любив ходити
У гості до Павла.
Така в них дружба завелась була —
Водою не розлити.
Бува, Максим спізниться на часинку,
Павло вже посила за ним: — Гей, синку!
Довідайся піди,
А чи не трапилось біди! —

А як Павло,
Було,
До сина на село
Погостювати йде —
Максим не має спокою ніде:
Сумує, охкає, буркоче на дружину,
Не їсть, не п’є, не сяде на хвилину.

Посходяться — турботи не малі.
Не чарка в голові — розмови жваві
Не про свої, а про громадські справи:
Як там діла в селі?
— Отам громадою засадимо садочок,
А тут, при річці, буде нам ставочок,
Тут — школа, тут — лікарня, клуб,
Тут — парк чудовий, де козацький дуб…—

Та сталась дивина:
Максим у гості йшов раненько,
Павлова псючка навісна
Погавкала на нього потихеньку,
Мабуть, зо сну, дурна.
Погавкала, та не вкусила,
Але така в образі сила:
Як в серце попаде,
Немов змія до хати,—
Із серця нізащо не йде,
Попробуй подолати!

Максим вернувся від воріт,
Кляв псючку і Павла на чому світ
І кулаками бив у груди:
— Клянусь вам, люди,—
В Павла нога моя не буде.

Жаль, жаль, пропали гарні плани,
А винне… собача погане.

Рік написання: 1920