Коли рак на горі свисне

Якось дійшли до рака плітки, що увесь люд земний дуже часто згадує рака й постійно чекає, коли він на горі свисне.

Спочатку той не придав цьому значення. Та коли щоночі йому почала снитися та гора й постійні дорікання зі сторони людей, то вирішив він покінчити з цим.

Тож зібрався рак у далеку путь та й подався в дорогу. Повзе, повзе рак, коли бачить, наздоганяє його лис.

– Куди це ти раче повзеш? – поцікавився лис.

– Та ось, набридло мені слухати, що люди чекають, коли я на горі свисну. От я й вирішив усім тим ледарям втерти носа. – відповів рак клацаючи клешнями.

– Цікаво, цікаво! І коли ж ти на ту гору доповзеш?

Хотів відповісти їй рак людськими словами, але стерпів. І так набридла вона йому.

Тому просто промовив:

– Скоро!

Звісно ж засумнівався лис в ракових словах, але не став перечити. Посміхнувся та й побіг своїм шляхом.

Повзе собі рак далі. Коли вже й до гори доповз. А гора та висока, кручена. Так просто й не виповзеш. Та не збирався рак здаватися на пів шляху. Тому й поповз на гору.

Коли наздоганяє його віслюк.

– Що ж ти, раче, повзеш задом не дивлячись на гору, – поцікавився він. – І що ж я на тій горі не бачив!? А от все, що під горою добре бачу.

– А на горі чого забув?

– А на горі свистіти буду. Щоб люд земний нарешті заспокоївся та більш не згадував мене.

– А свистіти ти хоч умієш?

Замислився рак. А й дійсно свистіти не вміє.

– Та поки на гору залізу, то й навчуся! – невпевнено відповів рак й поповз собі далі.

Повзе, повзе та й час від часу повітря дме, намагається свистіти, а все ніяк не виходить.

І ось, через певний час, доповз рак до вершини гори. А з відтіля усе було видно. І птахів, і людей, і тварин усіляких. Та й чутно було, як ті люди постійно те й повторювали, що чекають, коли рак на горі свисне.

Поглянув він довкола та й подумав: “Зараз я вам покажу!”

Тільки-но зібрався свистіти, як підлетів до нього орел.

– А що це ти, раче, на горі забув? Не твоє тут середовище, не твої краї.

– Та я от люду земному втерти носа хочу. Бо ж набридло вже їхнє “ніколи”.

– Ех, раче, – посміхнувся орел, – не в те річище ти звернув. Можеш хоч рік свистіти, а людям байдуже буде. Вони й без тебе своє “ніколи” славитимуть.

Змахнув орел своїми крилами та й полетів.

Замислився рак над словами орла. Коли чує, а поряд хтось шепотить. А то лис з віслюком перешіптуються.

– Ну що, раче, коли свистітимеш? – питають вони.

А рак не довго думаючи їм у відповідь:

– Коли, коли… коли корови почнуть літати!