Від Землі до Неба

Ця казка — ще одна щира оповідь, народжена з любові до онука, але звернена до всіх дітей і дорослих. У ній авторка просто і тепло говорить про найважливіше — про любов.
Безмежну, безцінну  та безумовну, що є початком усього доброго в житті.
Світла історія несе промінь — нагадування про те, що справжнє завжди народжується з любові, і саме вона має шлях — від Землі до Неба.

І тоді світ стає тихим шепотом,

коли небо дихає разом із землею.

А земля відповідає йому мрією —

і любов між ними лине світлом,

піснею серця, що не має кінця…

Останні дні травня огортали теплом природу.

Весна завершувала своє правління. Усе навколо буяло у передчутті літа.
Серед цього розквіту плавно відкривалася галявина, ніби наповнена присутністю дива.

У повітрі блукав легкий запах трав. Чебрець красувався, вмитий росою. Конюшина коливалася, мов хвилі. Звіробій хизувався іскрами на суцвітті.

Посередині, на узвишші, ріс кущ старого глоду — білий, ніжний, мов хмаринка.

І під цим усім була Земля — М’яра. Глибока й врівноважена, вона пам’ятала кроки, що були частиною вічності.

А над нею було небо — Світозар. Велике, чисте. Воно не квапило нікого, рівно дихало поруч.

Саме в цю мить, коли промені світанку торкнулися землі, вузенькою стежкою до галявини підійшли двоє — Андрійко і його бабуся.

Здавалося, вони не випадково тут, хтось невидимий покликав їх у цю мандрівку, де кожен слід міг стати відкриттям.

Очі хлопчика світилися цікавістю. Він не просто все розглядав, а відчував наближення пригоди.

Бабуся рухалася повільно. Рука її тримала долоню онука так, ніби берегла цілий світ.

Зненацька подорожніх наполохала сіра маленька пташка, що злетіла з дерева.

Вже через хвилину вони зустріли допитливого їжачка.

Над квітами ковзало безліч метеликів і гуділи бджоли.

Раптом мандрівники почули, як прошепотів Чебрець:

— В мені сховано аромат землі…

Подала голос і Конюшина :

— А я плету зелені сни та ними застеляю поля.

Звіробій гучно вигукнув:

— Зате сонячні зайчики дружать зі мною.

Глід поважно мовив:

— Я прикрашаю арку, що зʼєднує Мʼяру та Світозара.

Бабуся розстелила під кущем ковдру Клаптинку.

— Зупинимося тут, мій маленький! – сказала.

Вони сіли з Андрійком на яскравий коцик.

— Цю річ я зшила з того, що не можна втратити, – повідомила бабуся. – Придивись уважно!

Андрійко провів рукою по різнокольоровим квадратикам.

Клаптинка відгукнулась легким передзвоном, її краї затремтіли, буцімто прокинулась від довгого сну.

І сталося диво.

Кожен шматочок тканини ожив.

Жовтий, приміром, став маленьким мʼячиком, у якому чувся дитячий сміх.

Блакитний перетворився на краплинку дощу.

Зелений зашумів листям у гаю.

Червоний спалахнув полумʼям ватри.

І всі ці та інші частинки враз заговорили між собою:

— Я пам’ятаю дім…

— А я обійми…

— Я  згадую, коли вкривала дитину…

— А я бачила втомленого господаря…

— Я не забуваю натруджені руки жінки, що мене зшили в єдине полотно.

В цей момент Клаптинка стала цілим світом.

Не ковдрою, а пам’яттю життя.

Не покривалом, а родом, що дихав історією.

Не річчю, а оберегом, який зігріває любовʼю.

Вона ледь чутно промовила :

— У мені всі спогади…

Тиша після цих слів стала особливою. Андрійко ще раз доторкнувся до барвистого настилу, де кожен клаптик віддавав теплом, немов бабусині обійми.

Маленький мандрівник замислився і пригадав слова, які чув не раз, але тепер захотів зрозуміти по- справжньому.

Він озвався:

— Бабусю, ти завжди кажеш: «Люблю тебе — від Землі до Неба». Що це означає?

Бабуся лагідно усміхнулася і взяла онука за руку.

— “Від Землі до Неба” — це коли  дуже сильно любити, – відповіла. – Це почуття, що народжується на землі: у добрих вчинках та словах. А потім воно підіймається вгору, до неба. І там не зникає, а існує вічно, бо не має кінця.

— Знаєш, дитя, скільки у тобі любові?!

— Любов від батьків та всіх попередніх поколінь роду.

— Від Бога та Всесвіту.

— Ось тут вона вся вмістилася,– бабуся притисла долоньку онука до його серця.

Вмить галявина затихла.

Глід схилив своє гілля і обережно впустив додолу кілька білих квіток. Вони впали на бабусину руку, як благословення.

І тоді сталося те, чого цей зелений острівець серед дерев ще не знав.

Повітря осяялося. Трава заблищала зсередини, і мовби сама земля почала дихати глибше.

Світлячки піднялися вгору та склалися у міст між Мʼярою і Світозаром.

— Поглянь, бабусю!

— Бачу, мій любий,– прошепотіла берегиня- супутниця Андрійка.

Хлопчик зробив крок вперед.

Ще один…І ще…

Живих вогників ставало більше. Вони поринули спіраллю вверх, малюючи в повітрі шлях зі світла.

Андрійко відчув, як тепло розлилося по всьому тілу.

— Що це? – вихопилося в нього.

— Любов, – ствердила бабуся.

Вона нахилилась до онука, і, ніби відкриваючи таємницю, повідомила:

— Твоє серце, як невидимі очі, які бачать те, що не можна охопити руками.

— Коли ти любиш, стаєш частиною цього світла. І тоді воно оселяється всередині тебе.

Світлячки швидко розчинилися у повітрі.

Клаптики ковдри заграли кольоровою веселкою і піднялись у повітря, з’єднуючись у велике півколо.

Бабуся обійняла ніжно онука:

— Безкорисна любов, бо не чекає нічого натомість, – пояснила.

— Безмежна, як це небо над нами.

— Безкінечна, бо не закінчується, навіть коли ми не разом.

— Безумовна, тому що не має жодних вимог.

— Безцінна, бо її не можна купити.

— Її можна відчути серцем!

Андрійко слухав і запам’ятовував важливе.

— А звідки ти це все знаєш? – запитав він.

Бабуся замовкла, згадуючи щось:

— Колись я теж була маленькою, як ти, – відповіла.

— Спочатку я пізнала любов від своїх мами і тата,– продовжила розповідь.– У їх голосах, обіймах, турботі. Вони навчили любити цей світ і людей у ньому.

— А потім виросла і часто поверталася спогадами у своє дитинство у селі, де жили мої бабуся з дідусем. Згадую мальви біля тину, ставок коло хати… теплі  бабусині руки, що заплітали мені косички та пекли смачні пироги з яблуками, довгі зимові вечори з дідусевими оповідками…

— Любов примножувалася з роками, як найдорожчий душевний скарб і тепер я її дарую тобі, мій онучку, й близьким людям.

Вітер легенько грався з травою. Сонце повільно торкалося землі, а небо ставало глибшим на горизонті.

— Є в народі повірʼя , – сказала бабуся, – що коли людина завершує земну дорогу, її любов не зникає.

— Тож, якщо колись мене не буде поруч, моя любов все одно залишиться з тобою!

— У твоїй посмішці.

— У твоєму серці.

—У всьому, що робить тебе щасливим.

Андрійко притулився ближче. Тепер у нього склалися в одне ціле пазли з питань та відповідей.

— “Від Землі до Неба”,– подумав хлопчик,– це не про далеку дорогу і не про висоту. Це про любов, що починається  на землі і йде до неба. Вона завжди з людиною, як світло, що не гасне і запалюється у серці.

Бабуся заспівала:

— Від землі веде нас доля,

аж до неба — світлий шлях.

— Має в серці кожен волю,

— А любов живе в серцях…

Полудень уже схилився до надвечір’я, і світло ставало м’якшим. Над травами й квітами стояла тиша — природа милувалася ними.

Галявина завмерла, огорнута таїною. Глід  зашелестів і щедро розсипав довкола пелюстки :

— А я пам’ятаю, – протягнув він слова, – як колись ця галявина була зовсім юною. І я був її першим охоронцем. Тоді тут не було  стежок, лише різнотравʼя.

— Вітер кочував і одного дня приніс дух людської любові. Він оселився в моєму білоцвітінні. Відтоді я вмію розпізнавати любов.
— Вона живе  в подиху вітру і в дотику сонця до землі. У пташці, що дбайливо вкриває крильми своїх малят. У дереві, яке щедро дарує плоди. У травинці, що тягнеться до світла.

— Любов така сильна, що здатна єднати все довкола, – повідав страж галявини і замовчав.

Вмить Андрійко і сам відчув, що його оточує повсюди любов.

Ллється світлом, леліє турботою, лине крізь час…

Вона невагома і непомітна, велична й важлива.

Від Землі і до Неба!