Казки осені

Безшелесно застиг у солодкій дрімоті зачарований осінній ліс, як чотки перебираючи в пам’яті гомінкі літні дні, які, на жаль, вже пішли на відпочинок. Вони були сповнені життєрадісними трелями пернатих співаків, заклопотаним лопотанням зростаючого зеленого листя, дзижчанням, цвіркотінням і метушливим шурхотом численних мешканців гущавин і підліску…

Нині ж все принишкло. Поступово угамувалися лісові мешканці. Змовкли їхні голоси. Лише зрідка несподівано хрусне десь у дальньому яру суха гілочка під лапою полохливого зайця або з тихим шерехом ковзне по чагарнику ще один сухий лист, поспішаючи приєднатися до своїх родичів, що дбайливо вистилають багатошаровим рудим килимом ще зелену подекуди травицю. І знову тиша м’яко обволікає округу.

В медовій тягучості сонної лісової річечки, ніби в магічному дзеркалі відбиваються златокудрі верхівки дерев, що кутаються в теплі жовто-багряні шалі, немов красуні на званому балу, які млосно завмерли у хвилюючому очікуванні кавалера. Ось-ось налетить легковажний вітерець – закрутить, закружляє у збуджуючому танці, грайливо зриваючи золотаве листя і оголюючи сором’язливо обвислі гілки, і ось тоді осінь вступить у свою завершальну холодну пору, що передує приходу суворої старшої сестри – зими…

Але поки що в теплому повітрі пливуть між стовбурами легкі сріблясті павутинки, безповоротно несучи в невідомі далекі краї відважних мандрівників – павучків-літунів. Нечутно прокрадаються притихлим лісом чарівні казки осені, заколисуючи його мешканців і обіцяючи їм чудові романтичні сни. Лише спритна пострибунка – білочка не здається: причаївшись у сухому дуплі старого дерева, хитрувато виблискує звідти бусинками пустотливих оченят, уважно роздивлячись навколо. Ах, ця чудова, золотава пора чарівних видінь з легкою ноткою світлого смутку та завждишньої надії на краще майбутнє…