І вдарив грім!

Якось, під час сильної грози, сховалися в одній норі вовк, лисичка та зайчик.

Сховалися, очі зажмурили, міцно обійнялися та й сидять.

А коліна трусяться, зубки цокотять, шерсть дибки підіймається. Бо ж страшно їм було!

От і питає лисичка у вовка стривоженим голосочком.

– Во-во-вовчику, а во-о-овчику, а чи страшно тобі?

– Ой-йой-йой як страшно! – відповів їй наляканий вовчик. – А  тобі страшно?

– І мені ду-у-уже страшно! – відповіла лисичка.

Як раптом яскрава блискавка розколола навпіл небо, а з іншого боку — ще одна, не менш яскрава. А потім загриміло все навколо та задріботіло. Гучні пориви вітру то завивали дедалі гучніше, то поволі стихали, поновлювалися і знову чулися десь вдалині.

– А чого ти найбільше зля-ка-калася? – поцікавився сіроманець у рудої

– Злякалася, коли небо засвітилося, а потім загриміло. Ото я злякалася. Я так злякалася, що в житті так не лякалася, як оце я злякалася.

– І я грози зля-ка-кався! – пробубнів вовк. – А ще я дуже боюся темряви, тому мені вдвічі страшніше. А коли мені дуже страшно, то я дуже і дуже голодний.

– А мені, коли страшно, то їсти взагалі не хочеться. Я зазвичай пазурями кору дерев шкребу, чи листя, чи ще щось подібне. Це врешті-решт заспокоює, – мовила лисичка.

І знову засвітилося небо, розгнівалося. Спалахнуло і вмить стало яскравим, що аж в самій норі освітило все. Маленький зайчик навіть помітив налякані, але водночас й голодні очі вовка та гострі пазурі лисички.

Як раптом, після блискавки, знову гримнув грім, немов мимовільний постріл. Гримнув й пробігшись відлунням над лісом затих десь вдалині. А потім, ніби у відповідь йому, звідкись здалеку долинув інший “постріл”.

Здавалося, що ось-ось сердитий грім розірве небо навпіл.

Та раптом на якусь мить стихло все довкола. Не чулося ні грому, ні вітру. Дерева завмерли в очікуванні чогось невідомого.

А разом з деревами завмерли й звірі.

– А ти, зайчику, чи страшно тобі? – згадали вони про вухастого.

А зайчику було страшно найбільше, адже окрім темряви та грози, він боявся компанії, яка вмить могла його з’їсти.

– Так, мені було дуже страшно, – відповів вухастий, – але коли ми разом, то страх потроху зникає.

– Так, твоя правда, разом легше подолати страх! – промовив вовк.

Зрештою, негода минула, і звірі вилізли з нірки й розійшлися по домівках.

Хтозна, можливо, вовк та лисичка й хотіли з’їсти зайченя, але їх об’єднав спільний страх. Тому в ту мить вони про зайчика навіть і не згадували.