Синичка

— Мамо! Дивись, що в мене! — весело гукав Яшко. В руках він тримав клітку, в якій стрибала маленька пташка. Крильця у неї зелено-сірі, грудка жовтава, а шапочка оксамитова.

— Це синичка, — сказала мама.— Де ти її взяв?

— Колька дав.

— Пустив би ти її на волю, синку.

— А я їй цукерку дам.

— Не їсть вона цукерок. Їй би комах ловити та зернятка клювати, — сказала мама.

Але хлопцеві так подобалась пташка, що він не міг з нею розлучитися.
Одного ранку прокинувся Яшко і аж очі примружив. У розчинене вікно яскраво світило сонце, чутно було, як весело щебетали пташки.

Хлопчик обійшов квартиру — вдома нема нікого. Татко на роботі. А де ж мама? Сіпнув Яшко двері — зачинені.

— Мабуть, пішла до магазину.

На столі стояла чашка з молоком, на блюдечку — варення, булка. Та Яшкові їсти не хотілося, йому б побігти на вулицю, до товаришів, погратись, так двері замкнуті.

Понудився, понуднвся Яшко, підійшов до клітки. Забилась у куточок синичка. Сиділа зажурена, нічого не їла, не пила.

— Ци-ци-пінь! Ци-ци-пінь! — плакала пташка.

«Може, і їй сумно, як мені?»
Жаль стало Яшкові синички. Відчинив він дверцята клітки.

— Лети!

Птаха якусь мить посиділа принишкло. Потім запитливо глянула на хлопця, заспівала:

— Чіві-чік! Чіві-чік! — і враз випурхнула у вікно. Описавши коло, вона затріпотіла крильцями під Яшковим вікном і зникла в голубому небі…