Заяче озеро

Щойно з неба зникло ясне весняне сонце, і над лісом залягли густі вечірні сутінки.

— Стук-стук-стук!.. — оповіщає дятел усіх мешканців лісу, що наступає ніч. Здалеку гучною флейтою обізвалась іволга. Десь на верховітті сосни зацокала білочка. Застогнала, затріпотіла крилами сова — господиня ночі.
О цій порі хто поспішає до своїх гнізд та нір на спочинок, а хто тільки розплющує очі й роздумує, де б його роздобути вечерю.

Прокинулась і зайчиха у своєму м’якенькому кубельці. Сторожко, щоб не збудити зайчат, звелась на задні лапки, повела носом у повітрі. Далі, пильно озирнувшись довкола, шугнула в темні зарості.

Довго зайчиха бігала лісом. За день, теплий і сонячний, сталося багато змін. На галявині зазеленіла травиця, кущі верболозу вкрилися пухнастими бруньками. Зайчиха всього потроху покуштувала. Потім гайнула в поле, на соковиту озимину попастись. А звідти на край села, в городи, відшукати торішню морквину.

А як почало розвиднятись, знайшла собі безпечну місцинку в лісосмузі, заснула тривожним сном.

Два дні й дві ночі зайчиха жила далеко від своїх діток. Бо часто бігати до них — слід залишати. А це небезпечно. По сліду до зайчат можуть прийти хижі звірі.

Третьої ночі зайчиха поверталася додому. Мчалась ріллею, глибокими яругами, долинами. І вже на узліссі зупинилась, постояла на задніх лапках, поклавши долі морквинку — гостинець для своїх малят. Далі — знову в дорогу.
Лісом пробиралася сторожко, до всього придивляючись та прислухаючись. Бо в лісі всяк буває: то з лисицею стрінешся; то на вовка натрапиш.

Тільки зайчисі це на думку, як серед кущів щось руде майнуло. Зайчиха шасть убік, та за кущами у хащі.
Лисиця ще на узліссі помітила куцохвосту і відтоді пильнувала її.

Тепер зайчиха летіла кулею, перескакувала кущі й повалені дерева, кривуляла, плутала свої сліди.
Помітить, що лисиця пішла їй навперейми, — і в другий бік!

От і лозняк пішов, вологішою стала земля, значить, озеро недалечко. Зайчиха прискорила ходу.
Руда й собі чимдуж біжить, тільки хвіст за нею вогнем стелеться.

Ось-ось вона наздожене косооку. Лисиця напружилась, наладилася до останнього стрибка.

Та раптом зайчиха як рвоне! В одну мить перелетіла через високий кущ лозняка й шубовснула у воду.
Лисиця вибігла слідом на берег, та й стала — побоялась лізти у воду.

А тим часом зайчиха перепливла озеро, обтрусилась, махнула хвостиком та й побігла геть.
Все це бачила сорока-білобока. Вона й рознесла подію на весь лісовий край.
Відтоді озеро називають Заячим.