П’ятнадцята осінь

Ростиславові Д.

Чи ця вечірня непрозора синь,
Далекий дим, чи вогник папіроси,
Чи черевики мокрі від роси —
Щось нагадало неповторну осінь.

Похмурий ліс у вересневім сні 
Зітхає тяжко. Мов вогнисті птиці,
Над ним літають зорі навісні,
А він галуззям хоче відхреститься. 
Тріщить багаття. 

Полум’ям їдким 
Заслало очі. Чи мене хтось кличе?
Не бачу. Раптом… де я? Перед ким?
Чиє це в іскрах і вогні обличчя?

І хто ж це, хто, що у собі з’єднав
Всю мужність світу? І невже ж не злочин
Таємну міць, хмільнішу від вина,
Мені війнути на уста і очі?

І чула я: мої дитячі дні 
Тікають швидко, як малі ягнята. 
Злітають вділ, ховаються на дні,
А я не хочу бігти й доганяти!

Немов рослина в сонячнім вікні,
Яка неждано вигнулась стрільчасто,
Я відчувала стрункість власних ніг 
І гнучкість рук, що хочуть взяти щастя. 

Незнана радість і незнаний сум,
Не розплеснувшись, — колихнули повінь. 
Не буря ще — її далекий шум,
Ще не любов — передчуття любові. 

Там, за лісами, неспокійно спить,
В боях ранений, мій трагічний Київ,
Та біля мене не лише блакить    
Сліпуче сяйво розхиляє вії. 

Здавалось все: і ліс, і я сама,
І це багаття в заграву злилося.
Ти мала димний і сосновий смак, 
Моя п’ятнадцята прекрасна осінь! 

* * *

Гострі очі розкриті в морок,
Б’є годинник: чотири, п’ять… 
Моє серце в гарячих зморах,
Я й сьогодні не можу спать.

Але завтра спокійно встану,
Так, як завжди, без жодних змін, 
І в життя, як в безжурний танок, 
Увійду до нічних годин.

Придушу свій невпинний спогад. 
Буду радість давати й сміх. 
Тільки тим дана перемога,
Хто й у болю сміятись зміг!