Життя

Василеві Куриленкові

Зловіщий брязкіт днів, що б’ються на кавалки, 
І жах ночей, що затискають плач.
Ти, зраджений життям, яке любив так палко, 
Відчуй найглибше, але все пробач.

Здається, падав сніг? Здається, буде свято? 
Розквітли квіти? Зараз чи давно?
О, як байдуже все, коли душа зім’ята,
Сліпа, безкрила — сунеться на дно.

А ти її лови, тримай, тягни нагору!
Греби скоріше і пливи, пливи!
Повір: незнане щось у невідому пору 
Тебе зустріне радісним — живи!

Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти 
І підповзуть, мов нитка провідна.
Ти приймеш знов життя і так захочеш жити, 
Його пізнавши глибоко, до дна.