Ховрах

Весна ласкавим оком глянула зі сходу…
— Тікаймо, братику! На полі й по ярах
Синіє сніг і скоро пустить воду,
І нам тоді з тобою крах! —
Сказав до Зайчика Ховрах.
— Куди? — питає брат, скосивши око.
— Туди, де он гора висока
В зеленому вбранні,
Промінням оповита.
Отам життя — веселе, вільне, сите!
Не те що тут, на бідних цих полях,
Зазнаєм щастячка, що бачать лиш у сні!
— Ну що ж, — радіє Заєць. — Дальній шлях,
Труди і небезпеки не страшні,
Коли попереду такі щасливі дні! —
І друзі рушили. Вже й сонечко пригріло,
Вже тане сніг,
Подекуди зазеленіло,
Земля потроху підсиха…
Якось минає ніч — немає Ховраха.
Стривоживсь Заєць:
— Ой, годинонька лиха!
Де ж він?.. Ага! Знайшов чужу комору,
Заліз у нору й лапки склав?
А хто ж, запінившись, волав
І кликав на високу гору,
Де повно світла, щастя і добра?
— Мовчи, мій брате любий! —
Ховрах йому крізь зуби. —
Як трапилась нора,
В ній повно всякого добра,
Чого тепер мені
Шукати вдалині?!
В привабні далі осяйні
Запально звав такий Ховрах пузатий
І ніби сам мостивсь до перших лав.
Аж глянь: будує власну хату,
Завів корівку, кроликів, курей,
Спокійно лапки склав
І ні на крок від крашених дверей.

1960