Хміль і Кабачиння – Микита Годованець

Хміль буйну вдачу мав,
Ненавидів і бур’яни, і тінь,
Очима всесвіт обіймав,
Душею рвавсь у височінь.
А серце радісне, привітне
Не може буть самітне.
— Іди поглянь на обрії ясні! —
Хміль Кабачиння звав на тичку. —
Зусилля, друже, невеличке —
Зазнаєш щастя у височині! —
А друг: — О, що ти, що ти?
Боюся відірватись від землі.
Мені страшні твої висоти,
Там всякі небезпеки злі… —
Не зрадив Хміль навіть звичку:
Боровся, ріс, тягнувсь на тичку.
Зелений і рясний,
Все вище, вище вився;
Веселий, сонячний, ясний,
Широкий світ йому відкрився…

О друзі дорогі, великі і малі!
Візьміть у Хмеля звичку золоту:
Не відриваючись від матері землі,
Душею й головою рвіться в висоту!