Дрібненькі зуби

Ведмідь вже сходить з літ;
Мов сніг на сонці, тануть сили.
Нудним став білий світ,
І рідний ліс не милий.
У барлогу в сусідньому гаю
Ведмідь вручає доленьку свою.

Лисиця скрізь божилася, казала,
Що ікла й пазури Ведмедю позрізала;
Ведмідь тепер смирніший від вівці,
Їсть ягідки, гриби та корінці,
На м’ясо й кров очей не зводить,
Від барлога й на хвильку не відходить:
— А я ведмежий спокій стережу;
Як ляже спать, величний та гладущий,
Казки йому кажу
На сон грядущий…

Усі ми в світі тимчасові гості:
Сьогодні сміємось, а завтра склали кості,
Безжальний час сліди затер…—
Пішли чутки — Ведмідь помер.
І хоч не був у лісі він кумиром,
До вмерлого всі кинулися миром:
Ведмідь, колись лісів гроза,
Зазнавши наглої страшної згуби,
Лежить розтерзаний, мов та плоха коза,
А на кістках дрібненькі знати зуби.

Слон злістю закипів:
— Зайці! Знайти негайно й доповісти,
Хто, дрібнозубий, смів Ведмедя з’їсти? —
Їжак, що в листі шелестів,
Зайцям тихецько доповів:
— Лисиця, бачив я, Ведмедеві годила,
Коло слабого день і ніч ходила…

По лобі ляснули себе Зайці:
— Вона доїхала недужому кінці! —
Веселі з успіху, летіли, мов на крилах:
Злочинця знайдено! Життя складе на вилах!
Захекані, прибігли до Слона,
Завмерли на порозі
В тривозі:
— Вона!
Секретарем уже в Слона!..—

Володарі великих вух
В клубочки скулились і затаїли дух: —
Ну, що робить, щоб не нажить напасті?
Вона, дивися, знову коло власті!

Рік написання: 1956