Про подушечку

«Спати треба, спатоньки», – сказала мама і тихенько прикрила двері… Василько ось уже десять хвилин намагався заснути у своєму ліжечку, але сон чомусь не приходив. «Дивно, вчора приходив, а сьогодні забарився… Де він?», – і хлопчик подумки почав шукати винуватців. Поміркувавши трохи, знайшов. У всьому винна білесенька подушка, яка через відсутність барв була нікому не цікавою. «Тому й сон не поспішає до мене», – зітхнув хлопчик. Отож Василько піднявся з ліжечка й пішов досліджувати подушки своїх батьків, які здалися йому цікавішими.
«Такі рожеві подушечки ніякий сон не омине», – подумав він і влігся на велике ліжко, яке здивовано скрипнуло. «Ну ось, – міркував далі, – тут тато з мамою сплять. От якби зазирнути у їхні сни!». Щойно він так подумав і заплющив очі, як одразу заснув. І побачив уві сні татову машину, гараж, а ще чомусь брудний посуд, який мила мама…
Перервався сон так само раптово, як і почався, і розчарований Василько побіг досипати у своє ліжечко до своєї біленької подушечки, яка вже зачекалася на хлопчика. І снилися йому казкові гори, і чув він дивний спів жар-птиці, і разом з Алі-Бабою захоплено перебирав коштовні камінці у скарбниці, які перетворювалися на метеликів, що летіли в усі боки.
«Вставай, соньку, бо вночі спати не будеш», – крізь сон почув голос мами. «Буду! – подумав Василько. – На своїй подушечці бачитиму найкращі в світі сни», – і задоволено поглянув на неї, усміхаючись. Гадаємо, подушечка відчула ці думки й у відповідь посміхнулася теж… Але це знає лише Василько.