Почивал

Жили троє братів: два розумні, а третій — дурний, Іваном звався. Сидів той Іван на печі, їв цибулю і запивав квасом. А більше нічого не хотів знати.

Кажуть якось хатні:
— Іди-но, Почивале, і принеси до хати води!

Узяв Іван відра і пішов по воду. Набирає в Стиру воду, аж бачить — потрапила у відро рибина, щука. І стала вона проситися:
— Випусти мене, Іване, я тобі у великій пригоді стану. Що захочеш, то те матимеш, тільки такі слова скажеш…

І промовила, як казати треба. Вислухав Іван рибину, випустив у воду і каже:
— На щучин наказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: хай відра самі додому йдуть!

Тільки сказав — відра й пішли самі додому.

Другого дня хатні знову до Івана:
— Ей, Почивале, досить на печі валятися. Їдь-но в ліс, нарубай та привези дров.

Вийшов у двір Іван, сів у сани та й каже:
— На щучин наказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб у сю мить сани самі в ліс умчалися…

Захурчали сани, приїхали в ліс. Оглянувся Іван довкола та й знов каже:
— На щучин наказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб найлучші, найсухіші дерева рубалися, на сани складалися…

Дрова самі рубаються, у сани складаються…

Приходить гайовий:
— Що ти, Іване, робиш? Дрова крадеш?

Схопив гайовий поліняку та до Івана. Одскочив той та й каже швиденько:
— На щучин наказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: хай поліно одлупцює гайового.

От той і втік. Сів Іван на сани, їде. Хто йде — дивується. Дійшли чутки про Іванові дива аж до царя.

— Що то за Почивал? Що за їден?
Ніхто нічого не знає.

Покликав цар посла, наказав:
— Їдь і привези мені Почивала! Хочу його бачити.

Вирушив посол у дорогу. Довго їхав чи ні, але таки добрався до Почивала.
— Злазь, Іване, з печі! Казав цар, щоб ти прийшов до нього.
— Ого! — потягнувся Іван на печі.
— То ти ще будеш огокати? — схопився посол та з нагайкою до його.

Обмарався тільки у сажі та й вернувся ні з чим.

— Е, — каже солдат, — хай ліпше, царю, я поїду, то по-інакшому буде.

Вирушив солдат у дорогу. Скоро він допитався до Почивала. Прийшов та з порогу:
— Добрий день, Почивале! Просив цар, щоб ви приїхали до нього.
— А що там буде?
А Іван любив червоні чоботи й червоні пояси. То й каже:
— Як будуть червоні чоботи й червоний пояс, то я поїду…
— Добре. Будуть…

Сів солдат на коня та й до царя.
— Ну як там? — питає цар.
— Казав, що зараз буде.

А Почивал повернувся до печі та й мовить:
— На щучин наказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб ця піч зі мною та поїхала у царський дворець!

І сталося так, як бажалося: поїхала піч разом з Почивалом до царського дворця. Вийшли цар, цариця і їх дочка на ганочок, дивуються — не бачили ще ніколи такого дива: стоїть у дворі піч, а на ній — Почивал.

Звелів цар своїм слугам щедро вгостити Почивала, а сам, мовби між іншим, запитав хлопця:
— Що ж тобі подарувать на згадку? Проси — і вдовольню твоє бажання.
— А ви казали, що дасте мені червоні чоботи і червоного пояса…

Коли почув цар таке, ще більше здивувався: ні золота, ні срібла, ні коштовностей не просить, а якісь там чоботи і пояси. Велів цар слугам тут же дати Почивалові червоні чоботи і червоного пояса.

Озувся Почивал у червоні чоботи, підперезався червоним поясом — і став таким красивим парубком, що ні в казці сказати, ні пером описати. Як побачила його таким царська дочка, та й одразу полюбила. І царівну Почивал уподобав.

Тож, недовго думаючи, він вирішив знов скористатися порадою рибини і промовив:
— На щучин наказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб царя дочка стала моєю любкою.

Чи хотів, чи не хотів цар зятя мати, нам про це не знати, одначе мусив дочку за Почивала оддати.