Стародавня французька пісенька

Лісова галявина, мов парним молоком, була ущент залита місячним світлом. Біля місяця, як гнилиці коло старого пня, ворушилися зірки.

Заєць сидів посеред галявини й був увесь блакитний.

Заєць грав на сопілці стародавню французьку пісеньку.

«Ля-ля! Ля-ля!» — муркотала сопілка. І старий облізлий Пугач посміхався.

Пугачеві було сто років, а може, й більше, але тепер він згадував різні країни й посміхався.

«Як це було давно, — думав Пугач. — Так само світив місяць, так само сидів посеред галявини Заєць, так само падали зірки й грала сопілка. Потім здійнявся туман. Заєць зник, а сопілка грала…»

«Грай, грай, сопілко! — думав Пугач. — Я б з’їв твого Зайця, але в мене осипалося пір’я… А крім того — однаково прийде інший Заєць, сяде посеред галявини й заграє на скрипці».

Так думав Пугач, який замолоду жив у Франції, забив півтори тисячі зайців і зібрав найкращу у світі колекцію заячих сопілок, скрипок і барабанів.

«І хто їх тягне за вуха? — знову подумав про зайців Пугач. — Хто їх витягає на відкриті місячні галявини, хто їх змушує ночами не спати — репетирувати, щоб потім п’ять хвилин грати серед лісової тиші?»

«Ля-ля! Лю-лю!» — співала сопілка. І Заєць став таким блакитним, що в нього аж попрозорішали вуха. Йому було так добре, що він весь хотів стати прозорим, як місячне світло; щоб його зовсім не було; щоби був лише місяць, який грає на сопілці.

«Одначе, — думав Пугач, — цього Зайця не швидко з’їдять. Я його майже не бачу. Певно, багато він репетирував, якщо може так поринути в сопілку, що з неї стирчать лише його вуха. Певно…»

Пугач заплющив очі, а коли за мить розплющив їх, Зайця вже не було.

Тисячі місячних зайців стрибали по галявині, й у кожного з них у прозорій лапі була сопілка, скрипка або барабан із колекції Пугача.

«Ля-ля! Ля-ля!»

«Пі-пі-пі-пі!»

«Бам-бам!» — співали сопілки й скрипки, били барабани.

І кожен прозорий Заєць на своєму прозорому інструменті грав старому Пугачеві стародавню французьку пісеньку.