Як Ослик із Ведмедиком перемогли Вовка

Коли Ослик із Ведмедиком прийшли на війну, вони почали думати, хто з них буде головним?

— Ти, — сказав Ослик.

— Ні, — сказав Ведмедик. — Ти!

— Чому я? — здивувався Ослик. — У тебе ікла, ти будеш гризти ворога…

— А в тебе вуха: ти почуєш, коли він прийде.

— Хто?

— Вовк.

— Але ж тоді треба буде тікати, — сказав Ослик.

— Ні ж бо! Саме тоді й почнеться війна, і ми підемо в атаку.

— Куди?

— В атаку. «Ура!» «Уперед!» В атаку.

— А-а-а…— сказав Ослик і присів на пеньок. У нього дуже боліли вуха, зв’язані під підборіддям.

— А чому вперед? — подумавши, запитав він. — Хіба не можна збоку?

— Збоку — краще, але вперед — вірніше!

— І коли ти на нього налетиш, ти його вкусиш, а я його вдарю ногою.

— Правильно, — сказало Ведмедик, зручніше влаштовуючись на травичці.

— А він вкусить тебе, — продовжував Ослик, — а я його знову вдарю ногою…

— Ні. Вкусить він тебе. А я його вб’ю.

— Але якщо він мене вкусить, він теж мене вб’є.

— Дрібниці! Я його вб’ю раніше, ніж ти вмреш.

— Але я не хочу вмирати! — сказав Ослик.

— Вовк теж не хоче, — сказав Ведмедик і сів.

— Ти гадаєш?

— Та звісно! Лягай спати.

Вони заснули на лісовій галявині, а в цей час Вовк думав так: «Якщо вони налетять на мене спереду — я вкушу Ведмедика, а Ослика брикну ногою; якщо ж збоку, то навпаки: Ослика я вкушу, а Ведмедика брикну. Але краще б укусити їх обох одразу»

Він заснув під ялинкою за десяток кроків від лісової галявини…

Коли зійшов місяць, Ослик прокинувся й розбудив Ведмедика.

— Вовк спить під ялинкою, — сказав він.

— Звідки ти знаєш?

— Я чую.

— А про що він думає?

— Ні про що, він спить.

— А-а-а… — сказав Ведмедик. — Тоді нападемо на нього іззаду.

У цей час Вовк прокинувся й подумав: «Ось я сплю, а на мене можуть напасти іззаду».

І повернувся до ялинки хвостом.

— Спить? — запитав Ведмедик.

Ослик кивнув, і вони почали підкрадатися до Вовка.

«Ведмедик укусить його, а я стукну по голові, — повторював Ослик. — Ведмедик укусить, а я стукну».

— Я вкушу, — шепнув Ведмедик, — а ти стукнеш!

— Угу!

І вони пліч-о-пліч підійшли до Вовка.

— Нумо! — шепнув Ослик.

— Ти перший, ти повинен його оглушити.

— Навіщо? Він і так спить.

— Але він прокинеться, коли я його вкушу.

— Отоді я його й стукну.

— Ні, — сказав Ведмедик. — Ти головний — ти повинен перший.

Ослик обережно стукнув Вовка по голові. Вовк заворушився й повернувся на інший бік.

— Ось і вбили, — сказав Ослик.

— Справді…

— А навіщо?..

— Якби не ми його, то він би нас!

— Ти гадаєш?

— Та звісно, — сказав Ведмедик, — він би неодмінно нас з’їв.

— А якби не з’їв?

— А що б він із тобою робив?

— Не знаю, — сказав Ослик.

Вони поверталися з війни в досвітніх сутінках, коли рясна лісова роса лизала їм ноги.

«А Вовк лежить під ялинкою, — думав Ослик, — геть убитий».

— Навіщо? — сказав він. — Краще було сидіти вдома.

— Ти ж на війні, — сказав Ведмедик…