Скляний будинок

Вранці після сніданку малюків здивувала Тетяна Петрівна.

— Ходімо по ягоди, одягайтесь,— сказала вихователька.

Галя взула чобітки й, пов’язуючи хустку, запитала:

— А хіба вже є в лісі ягоди?

За вікнами дитячого садка ще білів сніг. Щоправда, дедалі помітнішими ставали ознаки весни. Дзюрчали перші струмки. Плакали, проводжаючи зиму, бурульки.

— До лісу ще й справді зарано,— погодилася Тетяна Петрівна.— Не там ростуть зараз суниці-полуниці.

Приземкуватий, довгий будинок, перед яким зупинились малята, був схожий на величезний акваріум.

— Там, мабуть, рибки плавають всередині,— каже Галі Павлик.

Двері скляного будинку відчинилися.

— А ми до вас в гості молодшою групою,— сказала працівникові в синьому халаті і синій кепці Тетяна Петрівна.— На екскурсію.

Разом з усіма опинилися під скляним дахом Галя з Павликом. Галя навіть примружилась від яскравого електричного світла. А коли розплющила очі, то побачила зовсім не рибок.

— Помідори! — зраділа Галя.

— Огірки! — вихопилося в Павлика.

Малята йшли поміж грядок салату і зеленої цибулі. Та ось праворуч спалахнуло щось червоне.

— Ягоди! — заплескали у долоні Галя.— Ми такі з татом у лісі влітку збирали.

Тетяна Петрівна посміхнулася і сказала:

— Ягід у лісі ще довгенько чекатимемо. А у теплиці, бачите, вони вже й достигли.