Про їжачка та його шубку

«І не візьмемо ми тебе до гурту бавитися. Не візьмемо, – пояснював котик їжачку, – бо ти колючий. Кинемо тобі м’ячик, а ти його голочками проткнеш… Що тоді робитимемо?» «Як скажете», – мовив їжачок у відповідь і сумно побрів геть. «Ось так, – думав він, – не хочуть зі мною товаришувати звірятка, бо я колючий. А що я маю робити, коли шубка у мене з голочок?» Та раптом він зупинився і задоволено усміхнувся. «Тепер я знаю, що мені робити», – мовив про себе і уже швидко подався до високої сосни. Тут він зняв свою шубку і мерщій рушив до звірят. «Тепер я не колючий, – думав їжачок, – і мене залюбки приймуть до гурту».
Рухатися йому без шубки було легше, а легенький вітерець, який уперше відчувався їжачком, робив його пересування приємнішим. Та незчувся він, як натрапив на лисицю. Вона здивовано глянула на їжачка, ласо облизнулася, і ось-ось готова була його з’їсти. Ще б пак!
Адже тепер їжак без своїх голочок був зовсім беззахисний. Добре, що хтось із лісових тваринок, які гралися неподалік, не впіймав м’яч, і він покотився аж до лисиці. Це відволікло її, а наш їжачок чимдуж чкурнув до сосни, під якою лежала його шубка. Швиденько одягнув свою одежину і перетворився на колючий клубочок. Коли ж лисиця підійшла до нього, то зрозуміла, що їжачок тепер їй не дістанеться. Але ще довго сиділа тихенько поряд і чекала, що раптом він знову вирішить залишити свою шубку…Та сподівання її були марними, бо їжачок уже твердо вирішив для себе, що більше ніколи і нізащо не зніме свою шубку.
А все, що подарувала Матінка-Природа, треба любити і цінувати, адже вона наймудріша!