Осел та соловей

Осел побачив Солов’я
І каже так йому: «Мій друже, люди в диві
Про тебе гомонять, що ти мастак у співі:
Отож хотів би я
Почуть пісень твоїх, щоб міг я знати,
Чи й справді вмієш гарно ти співати?»
І Соловей свій хист доводити почав:
Затьохкав, засвистав
На тисячу ладів, тягнув, переливався;
То ніжно-ніжно притихав,
Сопілкою в вечірніх далях відкликався,
То над гаями срібним дзвоном розсипався.
Втішалось все тоді
Любимцем і співцем Аврори;
Ущух вітрець легкий, пташині змовкли хори,
Втих гомін в череді.
Пастух, затамувавши подих, милувався
Тим співом в самоті
Та часом до пастушки любо усміхався.
Скінчив співець. Осел, розумна голова, —
«Нічого», — мовить: «скаже тут людина кожна;
Тебе без втоми слухать можна;
Та коли б чув, бува,
Як півень наш співа, —
Ще більше б людям полюбився,
Коли б у нього ти хоч трохи поучився».
Тут бідний Соловей, почувши суд Ослів,
Схопився й полетів за-тридев’ять полів.

***

Хай бог боронить нас від отаких судців!

Переклад П. Сліпчука