Ой, ой!

Було це так… Якось одне слоненя з рожевої мильної піни видувало кульки.
А одна така кулька зовсім–зовсім велика вийшла. І в ній під вечір на заході сонця чудова картина раптом з’явилася…
Червоний замок із високими вежами.
А до нього через рів різьблений міст перекинувся. На тому блакитному мосту зелена карета з золотими дзвіночками.
А потім у вікнах замку різнокольорові музиканти з’явилися і почали грати у золоті труби.
Це було так дивно, що слоненя подивилося, послухало і не витримало: пішло кликати друзів. Прийшло до тигреняти і каже:
— Підемо дивитися. У мене таке чудо є!
Прийшли. Дивляться, а в кульці перед замком на зеленому лузі вже танцюють. І зовсім не люди, а блакитні квіти з крапельками роси.
Тоді слоненя просто заніміло від захвату. А тигреня… Обійшло навколо кульки, розвело лапами і зітхнуло:
— Ой, ой, ой! Як це прекрасно!
І кулька одразу ж луснула, а казкові картини зникли зовсім.
Ні замку, ні музикантів, ні карети. І стало дуже сумно.
Тигреня закрило обличчя лапами, а добре слоненя, подумавши, сказало:
— Ну звичайно, ти не винен! Та все ж таки тобі не слід було так голосно зітхати. Адже все прекрасне таке тендітне і руйнується від одного нашого «ой».