Опудало

Ця казка про опудало.
Якось навесні, коли на деревах з’явилося перше листя, на городі хтось поставив опудало.
Воно махало руками, як вітряк, і кричало:
– Киш, киш!
Птахи зграями здіймалися до неба.
І не лише птахи. Безтурботні хмарки і ті, побачивши опудало, піднімалися до самого сонечка:
— У яке страшне.
А опудало надулося від гордості і хвалилось:
– Я кого хочеш налякаю.
Так і лякало всіх ціле літо. Навіть сміливі цапки і ті трясли бородами і задкували, задкували, наче маленькі равлики.

Але прийшла осінь. Зібралися хмари над землею, і почалися довгі дощі. В один із таких дощів і залетів на город незнайомий горобець.
Він глянув на опудало і ойкнув:
— Бідолаха, як погано виглядає! Таке старе відро на голові, і весь піджак промок. Просто хочеться плакати, дивлячись на нього.
І тут усі птахи побачили: осіннє опудало зовсім не страшне, а просто безглузде.

Прийшла зима. Пишні пластівці снігу полетіли на землю. І все стало навколо святковим.
І лише опудало, старе опудало, як і раніше, сумувало:
— Таке навколо все ошатне, а я таке смішне та безглузде.
Воно зовсім зневірилося. І раптом почуло:
— Який чудовий сніговик, погляньте.
Опудало теж розплющило очі, щоб подивитися на прекрасного сніговика, і… побачило навпроти хлопчика. Хлопчик усміхався і кивав. І опудало все зрозуміло.
Чудовим сніговиком був він сам, безглузде опудало. І хоча сніговики і опудали не вміють зітхати, але тут єдиний раз у житті опудало зітхнуло і прошепотіло:
— Спасибі, зимо… Ти добра.
Ось і вся казка. А може, й не казка. Адже коли приходить пухнаста зима, все сумне і безглузде стає гарним.