Жило на світі слоненя

Було собі на світі слоненя.
Це було дуже добре слоненя. Тільки ось біда: не знало воно, чим йому зайнятися, ким бути. Так усе сиділо слоненя біля віконця, сопіло та думало, думало і думало.
Одного разу на вулиці пішов дощ.
– У-у! – сказало промокле лисеня, побачивши у віконці слоненя. – Вухатий який! Та з такими вухами він цілком може бути парасолькою!
Слоненя зраділо і стало великою парасолькою. І лисенята, і зайченята, і їжаченята – усі ховалися під його великими вухами від дощу.
Але ось дощ закінчився, і слоненя знову засумувало, тому що не знало, ким йому все ж таки бути. І знову воно сіло біля віконця і стало думати.
Повз пробігав зайчик.
– О-о! Який прекрасний довгий ніс! – сказав він слоненяті. – Ви цілком могли б бути лійкою!
Добре слоненя зраділо і стало лійкою. Воно полило квіти, траву, дерева.
А коли поливати більше було нічого, воно дуже засмутилося.
Пішло на захід сонце, запалилися зірки. Настала ніч.
Усі їжаченята, усі лисенята, усі зайченята полягали спати.
Тільки слоненя не спало: воно все думало і думало, ким же йому бути?
І раптом воно побачило вогонь! “Пожежа”! – подумало слоненя.
Воно згадало, як зовсім нещодавно було лійкою, побігло до річки, набрало побільше води і відразу загасило пень, що горів.
Звіри прокинулися, побачили слоненя, подякували йому за те, що воно загасило вогонь, і зробили його лісовим пожежником.
Слоненя дуже пишалося. Тепер воно ходить в золотій касці і стежить за тим, щоб в лісі не було пожеж.
Іноді воно дозволяє зайчикові і лисеняті пускати в касці кораблики.