Кочовик і верблюд

Правився якось кочовик із верблюдом у
далеке селище. Сонце пекло немилосердно,
бідолаха вмивався потом і геть засапався.

– Потерпи трохи,- каже верблюд,- ось
дістанемось оази, сядеш у холодочку та й
спочинеш. Дивись на мене – я ж не нарікаю на
спеку! А на мені ще й нав’ючено стільки!

– Правда твоя,- зітхнув кочовик,- тільки
ходімо швидше. [30]Довго простували вони
рівниною, аж ось добулися до гори – її треба
було подолати, щоб досягти оази.

Важко підійматися в таку спеку, тож
кочовик ступав угору смутний-пресмутний.
Але як вибралися на вершину й почали
спускатися – повеселішав.

– Таки вилізли! А спускатися куди легше,
хіба ж ні?

Верблюд мовчав. Кочовик озирнувся.

– Хіба ж ні? – перепитав.- Тобі що більше до
вподоби: дертися на гору чи спускатися з
гори?

– Я залюбки пройшов би іншою дорогою –
довшою, але рівною. Чому ти про неї забув?