Галка та голуби

Був холодний зимовий день. Усюди лежали
кучугури снігу. Вітер пронизливо свистів
між голими деревами, й бідолашні птахи
трусилися з холоду. Одна галка літала лісом,
шукаючи поживи, але нічого не знаходила,
крім снігу.

«Як залишуся тут, сконаю з голоду,-
подумала вона.- Полечу-но до села. Там усе-таки
можна поживитися недоїдками або забратися
до когось у клуню».

Прилетівши в село, галка побачила в одному
дворі гарненьку високу хатку, біля якої
ходили голуби й дзьобали зерно.

«Добре живеться голубам,- заздро подумала
галка.- Була б я голубка, то й мені гаразд би
велося… А чом би не стати голубкою?!
Пофарбуюся в білий колір – та й край! Голуби
матимуть мене за свою. Тоді буду завжди сита».

Галка зразу знялася й полетіла. Знайшла
яму з вапном та й почала білитися. Раз
пірнула [57] у вапно, другий і третій… А тоді
полетіла до криниці, зазирнула у воду.

– Геть-чисто голубка! – радісно вигукнула
вона.- Віднині їстиму, питиму з голубами
скільки схочу та й лишуся з ними назавжди.
Матиму тепле гніздо, буду завжди вільна,
схочу – полечу в гори, схочу – в поле! Житиму з
голубами й горя не знатиму! З галками не
буду більше водитися! Як тільки я досі жила
з ними?!

Та й подалася хутенько до голубника.
Голуби побачили білу пташку й прийняли до
гурту як свою.

Допалася галка до зерна, їла скільки
хотіла; так напхала воло, що не могла більше
й зернини ковтнути. Наївшися, підвела
голову й сказала сама до себе:

– Ще ніколи не була така сита! їй-право,
добре бути голубкою!

Кілька день галка жила в голубнику, їла й
пила з голубами та тішилася з такого життя.
Аж якось, прокинувшись уранці, побачила
чисте, безхмарне небо.

Забула галка, що вона голубка, й голосно
закричала:

– Кра-кра-кра! Який гарний день! Кра-кра! [58]

– Хто це? – здивувалися голуби.- Це не
голубиний голос. Мабуть, чужий птах є між
нами.

– Он він! – вигукнуло мале голуб’ятко,
показуючи на галку.

– Що ти тут робиш? – спитала в галки мати-голубка.-
Лети собі, пташко, до свого дому й не
вертайся сюди! Ми не приятелюємо з
брехливими птахами!

– Правду кажеш! – вигукнули всі голуби.

– Нам чужинці не треба!

І присоромлену, ображену галку вигнали з
голубника.

«Що ж,- подумала вона,- така моя доля.
Полечу краще до своєї родини. Хоч життя там
не таке, як у голубнику,- все-таки серед
свого роду. А рід для птаха потрібніший за
їжу».

Дісталася галка до лісу.

– Кра-кра-кра! – закричала здалеку до своїх
родичів.- День добрий! Як чудово нині
сонечко сяє, еге ж?

Галки, повилазивши з гнізд, сиділи на
гілках.

– Кра-кра-кра! Що воно за птах кричить по-нашому?
То ж не галка,- загомоніли вони.

– Як це не галка! – обурилася та.- Ви що, з
глузду з’їхали? Я така сама галка, як і ви. [59]

– Ха-ха-ха! – зареготали галки.- Ха-ха-ха!
Гляньте на неї! Справжнісінька галка! Чи ж
бачив хто галку, білу, як голубка? Ха-ха-ха!
Лети собі, птахо, куди летіла, ми із зайдами
не водимось! Лети на свою половину лісу, а
тут здавна жили наші батьки, діди, й ми тут
господарюємо! Забирайся геть!

Самотня, зневажена всіма, полетіла галка
лісом, примовляючи:

– Не подобалося тобі жити між своїми,
ділити радощі й горе, зреклася свого,
полетіла шукати кращого… Захотіла
неправдою жити, тож тепер і май: чужі
вигнали й свої відцуралися. І слушно
вчинили – сама у всьому винна.

Отак завжди буває: хто свого зречеться,
того й свої цураються, і чужі не приймають.