Гора, що довго блукала

Біля якогось міста (а втім, то вже не так важливо, біля якого) жила собі гора. Коли приходила весна, гора, як і все довкола, ошатно прибиралася в квіти й трави. І тоді барвисті метелики нечутно пурхали над нею, а зелені коники стрибали, як діти на скакалках. І милувалася-дивувалася гора зі сходу й заходу сонця, і заманювала до себе білу хмарину, щоб та затуляла її од сонця в спеку.

А коли навідувалася зима, гора закутувалася в снігову ковдру й дрімала. Але тут же збігалися до неї діти з лижами й санчатами і з галасом та вереском спускалися з неї.

Отак із ранку й до пізнього вечора. Дітям було весело, а горі — не зовсім. Їй вже набрид той галас і вереск, бо заважав дрімати. Буває, що й гора дрімає, буває, що і їй заважають.

І якось, коли вже все спало, гора підвелася зі свого насидженого місця й пішла далеко від міста аж у густий ліс.
Попервах спокійно їй там жилося. Ніхто не турбував. Хіба що олень вряди-годи гордо зупинявся перед нею, піднімав роги і не міг збагнути: з яких країв завітав у його лісове царство такий високий гість?

А коли навідалася до лісу весна, гора прокинулася від дзвінкого крику, що невгавав довкола. До того ж ведмідь виліз із барлогу і, ліниво потягнувшись, ревнув на весь ліс. Тоді-то гора й сказала:

— Ось того, клишоногого, у шубі, я не стерплю! Сховаюся в море. Може, хоч там знайду спокій. Я висока, і море мене не затопить…

І пішла далеко-далеко, а коли занурилася у хвилю — полегшено зітхнула:

— І не здогадувалася, що така розкіш на світі є…

І справді, горі жилося добре. Хвиля не бентежила, а приємно лоскотала. Риби підпливали і великими очима дивилися на неї. Була вже гора не горою, тільки того вона ще не знала.

— Чому ви такі здивовані? І де ви так плавати навчилися? — питала в риб. Але ті мовчазно відпливали від неї.

Якось вилізла на гору кумедна потороча з кривими ніжками, панциром на спині й маленькою голівкою. Однак і вона не забарилася, почвалала назад у воду.
Скрушно стало горі, звела очі до неба:

— Гей, журавлики рідненькі, не минайте хоч ви мене! Присядьте, відпочиньте, розкажіть, що там чувати у моїй стороні?

— Ми ще не втомилися, кру-кру, то й не хочемо на тебе, острове, кру-кру, сідати. Почекай нас до весни, кру-кру, — птахи покружляли й полетіли далі.

— Так ось ким я стала… Островом…

Згадалися рідні весни, квіти й трави, метелики й зелені коники, затужила за зимою і верескливою дітворою. Все рідне згадалося. І вийшла з води гора, і побрела до того далекого й рідного міста, котре так необачно покинула колись.