Дев’ятеро

Було колись дев’ятеро курчат. Вісім називалися різно, а дев’яте називалося Ціпа.
Коли курка-мати знаходила зерно, то вісім курчат раділи, а дев’яте сумувало: „Жаль, що нас дев’ятеро — думало воно, — коли б я було одно,
то зерно було б моє”.

Одного разу пообіцяла курка курчатам, що принесе їм колосок, якщо знайде на стерні за тином. Вона перелетіла за тин, а курчата залишилися ждати на дворі.

Восьмеро тішилося, що будуть колосочком ділитись, а Ціпа отак собі думала: „Перестріну маму і цілий колосочок у неї виманю собі”.

Пішла потай, та далеко не зайшла. В городі була ямка, — Ціпа, поспішаючи, упала в неї і не могла вилізти. Плакала, пищала, але ніхто не
чув її плачу. Тим часом курка-мати вернулася іншою дорогою, полічила курчат, побачила, що одного бракує, і спиталася:

— Де поділася наша Ціпа?

Але ніхто не знав. Розбіглися курчата по дворі шукати, а одно забігло аж на город і там почуло, що щось жалібно пищить. Побігло на голосок, знайшло сестричку в ямці.

— Почекай, кину тобі вниз прутика, то ти і вискочиш!

Ціпа стала на прутик, але вилізти не могла.
Тоді курча назбирало сухого листу, галузок, піску та камінчиків, але ямочка була глибока й Ціпа все пищала: „Ой, згину я, бідна, згину! Шкода, що тут нема всіх інших”.

Тоді побігло курча по інших, і всі вони почали зносити до ямки трісочки, стебла, траву, грудки — все, що знаходили в городі. Ямка хутко вирівнювалася, і Ціпа вилазила все вище й вище. Далі — гоп! — вискочила з ямки і зраділа:

— Добре, що нас дев’ятеро. Коли б була сама, була б загинула!