Скарб

1
Жив колись у нас кумедний

Чоловік, Юхимом звався,

Забагатіти відразу

Все він якось сподівався.

“Я вже,- каже,- добре знаю:

Є в землі скарбів багато

І усі їх взяти можна

Під Купаловеє свято.

Та на лихо я і досі

Ще не знаю, як їх брати,

Треба щось там ворожити,

Треба щось там чарувати”.

І усе про скарб той дума.

І додумався до того,

Що в думках опріче скарбу

В голові нема нічого.

І Юхимові приснилось,

Що в великім нашім лісі,

За сімнадцять гін од краю,

У кущах десь при орісі,

Скарб лежить там незліченний,

Але взяти гроші зможе

Тільки той, хто певним словом

Скарб заклятий завороже.

Встав Юхим і вже не знає,

Що почати, що й робити:

Якщо він скарба не візьме,

То не може й в світі жити.

Але як його узяти,

Як того не знаєш слова?

Думав-думав і надумав –

От і поміч вже готова.

Зразу шапку надіває

Та й іде швиденько з хати:

Поспішається скоріше

В кума ради поспитати.

2
Кум його, коваль путящий,

Був тоді у кузні саме

І розпечене залізо

На ковадло тяг кліщами.

Поздоровкались. Потроху

Розбалакались про діло,

І Юхим йому говорить

Те, про що казать кортіло:

“Знаю я у лісі, куме,

Незліченний скарб багатий,

Та того не знаю слова,

Що ним можна скарб узяти.

То навчи мене, мій куме,

Вічно дякувати буду

Й половину відступаю

Я з усього, що здобуду”.

“Добре! – кум йому говоре. –

Ось що мусиш ти робити:

Під Івана під Купала

В ліс на місце сам іди ти.

В лісі папороть цвістиме,

Квітку ти зірви із неї,

А тоді і підеш зараз

До ліщини до тієї.

А як буде в тебе квітка,

Скарб до тебе сам прибуде”.

А Юхим його питає:

“Ну, а чим же скарб той буде?”

Кум і каже: “Скарб усяко

Виявляється, буває:

Часом свічкою, а часом

Дідьком лисим причвалає.

Як побачиш, що ітиме,

Не тікай тоді від нього,

Стій, не руш ні трохи з місця

І не бійся ти нічого.

Як підійде – вдар по пиці,

Та добряче вдар – дивися!

І промов: “Амінь, на гроші

Та на злото розпадися!”

Побалакали ще трохи,

І пішов Юхим додому,

Радий дуже, та про радість

Він не каже ще нікому.

3
Ось прийшов Іван Купало,

Ось і ніч уже надходе,

І Юхим на те узлісся

Перед північчю приходе.

Де ж та папороть? Немає!

Не цвіте ніщо й не сяє,

А Юхим блукає в лісі,

Все ту папороть шукає.

Довго він блукав без діла,

Заболіли й ноги в нього,

А знайти не довелося

В лісі темному нічого.

Утомився, сів під дубом

Там, де мусить скарб лежати,

Може, скарб без квітки вийде –

Треба, дума, підождати.

Довго ждав-сидів, сердега,

А нічого ще немає,

І вже голову на груди

Тихий сон йому схиляє.

Коли чує: щось у лісі

Затріщало, зашуміло,

Скочив він з землі, злякався,

Затрусилося все тіло.

Далі здумав, що не треба

Тут лякатися нічого,

І кулак зобгавши, жде він

З лісу скарбу золотого.

Аж і справді: щось виходе,

Лисий дідько насуває,

А Юхим його до себе

Ближче, ближче підпускає.

Підпустив – як дасть по пиці.

“Розпадись! – кричить,- на злото!

Розпадись!” Але ж погляне –

То не дідько, ні! Та що то?

То коваль, то кум Юхимів

За обличчя ухопився

І кричить: “Чи не здурів ти,

А чи, може, ти сказився?!

Не діждавшись, я до нього

В ліс прийшов, щоб пособляти…

А за віщо маєш биться .

Так, недовірку ти клятий!

На ж тобі за це!” Зчепились,

А Юхим кричить: “Куди ти?

Думав я, що скарб виходить,

Сам же ти казав, щоб бити!”

А коваль кричить: “А можна

Не розгледівши та биться?

Ось як дам тобі – навчу я.

Перш ніж битися,– дивиться!”

І зоря ще не займалась,

А куми уже побились,

Без скарбів прийшли додому

І надовго посварились,

А не вірили б дурниці

Та за нею не вганяли,

То й чубів вони б даремно

В лісі не повискубали.