Підкови

Місяць виклепав підкову
І сміється: — Це моє.—
А коваль говорить: — Знову
Щось заліза не стає.

Місяць другу дзвінко клепле,
Поклепав і зник, і зблід,
У горнилі місце тепле,
На ковадлі синій слід.

А коваль розгнівавсь дуже,
Фартушину зняв з плеча:
— Що ж ти,— каже,— робиш, друже,
В нас заліза нестача.

Місяць кинув ті підкови
Дідусеві-ковалю
І пішов собі в діброви,
Потемнівши од жалю.

Та зате у нас в загоні
З гір високих і крутих
Копитами крешуть коні
На підковах золотих!