Ведмідь і хробак

Перед однією печерою, в якій ночував ведмідь, було одно велике дерево, що, ростучи та товстіючи, щораз більше заступало вхід у печеру.

Одного дня розлютився ведмідь на дерево й хотів його звалити. Побачив це хробак із другого всохлого вже дерева та сказав ведмедеві:

— Ти думаєш, що звалиш його власною силою. Не можеш. Коли тобі перешкоджає, найди інше місце, заки я звалю це дерево.

Ведмідь розсміявся та став глузувати з хробака.

— Краще мовчи, дурню! Як ти, такий малий, можеш звалити дерево, що я його не можу звалити?

— Поживемо — побачимо! — сказав хробак, уліз у дерево, та ще й рік не минув, як він звалив його. Тоді кликнув ведмедя та сказав йому.

— Ти дужчий від багатьох звірят, звалиш коня й вола, але з нас двох хто сильніший — ти, великий, чи я, маленький?

— Я сильніший,— відповів ведмідь,— але не міг звалити дерева відразу, бо тоді був слабий. А так, як ти, валити цілий рік — то не штука!

А хробак сказав йому:

— Е, крутиш, мій ведмедю! Моя сила певніша, хоч і повільна. Бо недаром каже прислів’я. «Мала капля лупає скелю».