Солдат і дід-лікар

Повертався солдат після служби додому. Ішов і думав: «Треба десь грошей заробити». А назустріч — дід.

— Чого, служивий, задумався?

— Та знаєте, діду, грошей нема, а без грошей кепсько жити.

— Давай, — каже дід, — лікарями зробимося, будемо людей лікувати, гроші заробляти.

— А який з мене лікар, коли я нічого не вмію?

— Ну, я лікар. Заробимо грошей. А в царя вже третій рік дочка слаба, і її ніхто не вилікує, крім нас. Я вилікую, а ти гроші візьмеш.

— Добре.

Ідуть вони, ідуть, аж захопила їх у дорозі ніч. Полягали під скиртою спати. А в діда було в торбі дві булочки. Встав солдат уночі, вкрав одну булочку, з’їв.

Ранком прокинувся дід, до булок — а одної й нема.

— Солдате, ти з’їв булку?

— Ні, їй-богу, не їв.

— Ну, а де ж вона поділася?

— Не знаю.

— Ай, брешеш, ти з’їв.

— Їй-богу, діду, не їв.

— Ну, тоді цю булочку, що лишилася, переріжемо пополам.

Розрізали, з’їли булочку. Солдат думає: «То вже мені півтори булочки».

Ідуть вони далі до царя. Прийшли й одразу ж до стражників, що стояли коло царського палацу:

— Ми лікарі від усяких хвороб на землі.

Стражники доповіли цареві:

— Якийсь-то солдат і старий прийшли дочку вашу лікувати.

— Добре, — згодився цар. — Хай ідуть і лікують, а не вилікують — прикажу голови зняти їм.

Почув солдат — зажурився, а дід і каже:

— Не бійся, солдате, вилікуємо цареву дочку.

Зайшли вони в кімнату, де лежала хвора, попросили, щоб їм принесли сокиру і повну балію води. Цар задумався: «Нащо їм та сокира і балія з водою?». Але дав. Тоді дід сказав, щоб кімнату замкнули на замок і щоб ніхто не входив.

Після того дід і каже до солдата:

— Бери з ліжка хвору й рубай уздовж.

Перерубав солдат хвору пополам, а крові й не видно.

— Тепер рубай хвору на шматки.

Порубав солдат хвору на шматки.

— А тепер мий у балії.

Промив солдат у балії шматки з хворої, подав дідові. А той узяв, хукнув на частинки — і вони тут же зцілилися. Так дід зцілив усю дівчину, що й знаків од порубок не лишилося. Потім хукнув їй у рот, вона прокинулася, схопилася з ліжка, стала просити їсти.

Сповістили цареві, що його дочка вже здорова. Цар і запитує:

— Що ж вам дати за лікування? Півцарства?

— А нащо нам твої півцарства?

— Тоді беріть, скільки подужаєте, грошей.

Напхав солдат грошей у гаманець, кишені, за халяви, натоптав у рюкзак. Принесли царські слуги срібло. Висипав солдат гроші з гаманця, кишень, з-за халяв, витряс рюкзак і став згрібати срібло. Принесли царські слуги золото. Знову морока солдатові: став опорожнювати гаманець, кишені, халяви й рюкзак. Наповнює їх золотом.

Попрощалися з царем, вирушили в дорогу. А дід мовчить, нічого не каже. Тут перетнула їм дорогу річка. Що робити? Дід по воді і пішов, не замочившись, а солдат іде — вода сягає до колін, вже й по пояс, вже й по шию.

— Діду! Гину! — закричав солдат.

— А хто булку вкрав?

— Їй-богу, діду, не крав.

Ледь-ледь не втопився солдат, а не признався. Якось перейшов річку.

На другому березі дід став копати заступом три ямки.

— Діду, а то навіщо?

Насипав дід золота в одну ямочку, в другу, в третю.

— Діду, а то кому золото?

— То мені.

— А то кому?

— То тобі.

— А то кому?

— А то тому, хто булку вкрав.

— Їй-богу, діду, то я вкрав.

— Добре… Хай буде так. Але відтепер знахарювати й лікувати не берися, бо загинеш.

— Згоден, діду.

На тому й розійшлися дід і солдат.

Минуло багато літ, а в сусідньому царстві в царя захворіла дочка. Стали шукати знахарів-лікарів по всіх царствах-государствах. Дізнався цар про діда-лікаря, написав до іншого царя: «Дай мені свого лікаря, а коли не даси, то піду на тебе війною».

Шукали-шукали діда-лікаря, але де ти його знайдеш? Проте солдата швидко знайшли — прогулював у корчмі золото.

Завезли його до чужого царя дочку лікувати. Став солдат, як його дід учив, лікувати царівну: попросив сокиру, балію з водою, стягнув з ліжка царівну, рубонув сокирою. Закричала царівна, полилася кров.

Побачив солдат, що не минути біди. Як на лихо, ще й в кімнаті віконце маленьке, і не втечеш звідти. А царівна і не зціляється… Вже солдат думає про свою смерть. Аж бачить крізь віконце — дід іде.

— Діду, ідіть сюди! Порятуйте мене від смерті, бо не можу вилікувати царівну.

— А я ж тобі казав: не знахарюй і не лікуй нікого.

— Винен, діду, та допоможи, а то мене біда чекає.

— Добре.

Мов пташечка, проліз дід крізь віконце, швиденько зцілив царівну, і вже вона стала здорова-здоровісінька.

Дав цар лікарям золота — хто скільки бажає. Напхав солдат золотом кишені, торбу…

— Діду, бери гроші, бо, їй-богу, своїх не дам.

— А мені й не треба. Ти лікував, а не я. Я ж тебе тільки рятував.

Пішов дід своєю дорогою, а солдат — своєю. І вже він більше не знахарював і не лікував нікого.