Треба подумати

Лежали на високому дивані два яєчка. Їх гріло сонечко. І з боку на бік перевертав вітер. Потім із одного яєчка вилізло курча.
– Доброго ранку, – сказало воно сонечку.
Сонечко усміхнулося. А жваве курча підійшло до іншого яєчка і… дзьобнуло носом.
– Гей, ти, вилазь!
– Треба подумати, – відповів суворий голос.
– І чого думати, – обурилося перше курча. – Така гарна погода.
– Ну то й що? – відповіло друге. – Думати все-таки треба. Навіщо ж нам голова?
– Не знаю, не знаю, – заторохтіло перше курча. – Пішли краще гуляти.
І вони пішли по горбочку, по стежині, по зеленому лугу. Йшли, йшли та раптом побачили хлібні крихти.
– Що це таке?! – закричало перше.
– Треба подумати, – відповіло друге.
– Чого тут думати? – Перше клюнуло, а друге – друге залишилося без сніданку.
Пройшли брати через луг, подолали гірку. Ось струмок дзвінкий…
Перше курча розбіглося і перестрибнуло.
А друге все думало і придумало місток. Та впало з нього.
– От бачиш, – сказав жвавий братик, – якби ти не думав, як я, все було б гаразд.
І тут вони вийшли до моря.
Попливли, чи що? – сказало перше.
– Стривай, треба подумати. Бачиш, на березі порожня коробка?
– Так, – сказало перше курча.
– Якщо до цієї коробки приробити з листочка вітрила, вийде чудовий корабель.
Ось так вони й попливли.
Жвавий братик все пробував кукурікати і махав прутиком. Він, бачите, пас китів. А кити, як це не дивно, були навіть задоволені. Їх ніколи ніхто не пас.
Але тут…
Тут подули холодні вітри. Щасливі кити сказали «до побачення» і попливли назад у теплі моря. А в курчат обірвалися вітрила. І хвилі понесли їх до холодного острова.
Потім велика хвиля піднялася до неба і викинула їх на берег.
– Що робити?! – закричало на березі перше курча.
– Треба подумати, – сказало друге.
– Такий холод, а ти ще про щось хочеш думати. Ти просто дурник.
– І спритне курча втекло. Цілий день, щоб зігрітися, воно бігало по голому острову взад і вперед.
Ну, а друге курча? Те, що любило думати? Що ж воно робило?
А ось що. Подумало, подумало – і з коробки-кораблика змайструвало собі будиночок. А потім сіло і стало дивитися у вікно. А за віконцем було холодно, летіли білі холодні сніжинки.
– Можна? – У двері постукали, і увійшло жваве курча.
Дзьобик у нього тремтів від холоду, і воно скидалося на снігову кульку на двох ніжках.
– Я, – сказало, затинаючись, жваве курча і подивилося на дах, – я все-таки подумав…
– Ти подумав? – здивувалося друге.
– Так, – сказало перше, – я все-таки подумав. На дворі холодно. А у тебе вдома краще. Ти молодець!
Відтоді брати жили дружно. Жваве курча зрозуміло: іноді треба все-таки думати.
А інакше – навіщо ж нам голова? Не тільки ж кукурікати!