Снігуронька

Жили собі на світі дід та баба. Жили добре, та от тільки лихо — не було в них дітей. Дуже журилися вони, що на старість самітні залишилися.

Тільки в них і радости було, що на чужих дітей дивитися.

Ось якось сидять дід із бабою під вікном і дивляться, як на вулиці діти в сніжки бавляться. А сніг тільки випав, білий такий, пухкий.. .

Скінчили діти в сніжки бавитися, почали з снігу бабу ліпити.

— Що ж, ходімо й собі побавимося на старості, — сказав дід. — Тільки навіщо нам бабу ліпити? Зліпімо краще маленьку дитину з снігу, коли живої в нас немає.

Почали старі ліпити снігову дитину. Зліпили тулуб з ручками та ніжками, поклали згори грудку снігу і зробили з неї голівку.

— Щасти Боже в роботі! — гукнув хтось, проходячи повз.

— Спасибі! — відповів дід.

— Що це ви робите?

— Та от, що бачите: снігурочку!

Сказали, а самі знову до роботи.
От зліпили вони носик і підборіддя, зробили дві ямочки під лобом і тільки дід позначив риску – ротик, як раптом з нього теплом війнуло! Дивляться старі, а з ямок під  лобом виглядають блакитні оченята, а потім і губки малинові всміхаються.
Нахиляє до них голівку снігурка, як жива, ворушить ручками і ніжками, ніби немовля в пелюшках.
Затремтіла стара з радости.

— Ох, ти моя Снігуронько люба! — сказала, обняла свою несподівану дитину й побігла з нею до хати.

Росте Снігуронька і щодень все кращає. Дід з бабою не натішаться нею. І весело стало в хаті. Дівчата з села приходять розважати бабусину дочку.

Розмовляють з нею, співають їй пісень, грають з нею в різні гри, навчають її всього, що так, як у них ведеться. А Снігуронька така розумна, все примічає, все переймає, і виросла вона за зиму, як дівчинка років дванадцяти, все розуміє, про все говорить і таким солодким голосом, що заслухаєшся. А собою — біла, як сніг, очі, як незабудьки, русява коса — до пояса, тільки рум’янця бракує, ніби живої кровини в тілі нема. І
всі не намилуються Снігуронькою.

— От, — каже бабуся дідові, — нам така радість на старість!
Минула зима, засяло на небі сонце весняне і пригріло землю. Всюди зазеленіли трави, заспівали жайворонки.
Почали дівчата танки по селі водити та пісень співати. А Снігуронька щось посумніла.

— Що з тобою, дитинко моя? — питає бабуся. — Чи не хвора?

А Снігуронька відповідає:

— Нічого, бабусю, я здорова!

Зійшов останній сніг. Зацвіли сади та луки, заспівав соловей і вся птиця, і стало веселіше.
А Снігуронька ще дужче сумувати почала, і все ховається від сонця в тінь. Як дощ та сутінки — вона веселіша.
Якось насунула сіра хмара та посипала великим градом. Снігуронька так зраділа йому, як інша коштовним перлинам не була б рада. Коли знову пригріло сонце і град потанув, Снігуронька заплакала за ним так сильно, ніби сама хотіла розлитися сльозами.

От і весна минула, настав Іванів день. Зібралися дівчата з села гуляти в гай, зайшли до Снігуроньки, просять бабусю:

— Пустіть з нами Снігуроньку!

Бабуся спочатку не хотіла пускати, але потім подумала, може розгуляється Снігуронька — і відпустила її з подругами в ліс на гулянку.
Прийшли вони в ліс, і почалися розваги: звивали вінки, рвали квітки, співали. А коли закотилося сонце, дівчата розклали вогнище з гілля, запалили його і всі у вінках поставали одна за одною, а Снігуроньку поставили позад усіх.

— Дивись, — сказали вони, — як ми побіжимо, так і ти біжи за нами, не відставай!

Почали дівчата стрибати через вогонь.
Раптом позад них щось зашуміло і жалібно застогнало. Оглянулися вони — нема Снігурки.

— Напевно заховалася!

І розбіглися шукати її, та ніяк не можуть знайти. Кличуть, шукають — не відкликається.

— Куди ж це поділася вона? Може додому побігла? — сказали дівчата і пішли в село, але Снігуроньки і в селі не було.

Довго сумували дід із бабою, думали-гадали: куди ж поділася Снігуронька? Чи не лютий звір потяг її у дрімучий ліс, чи не хижий птах заніс аж за синє море ?

Та не лютий звір потяг її у дрімучий бір, не хижий птах заніс за синє море, а коли стрибнула Снігурка через вогонь, обернулася вона раптом легкою парою, і тонкою хмаркою полинула у височінь .. .