Про хлопця, що не знав страху

Хто не вірить, той хай перевірить, а було це в сімдесят сьомій державі, за скляними горами, за молочними ріками. Жила-була там жінка, і мала вона сина. Син ріс сміливим, відважним. Куди б його не посилали, всюди спокійно йшов. Коли хлопець виріс, сказав матері:

— Піду в світ, хочу пізнати страх.

Мати умовляє:

— Сину, не залишай мене одну. Що я без тебе робитиму?

Та хлопець не послухав. Зібрала мати його в дорогу.

У торбу поклала ощипка, попрощалась.

Іде він, іде, а дорозі кінця-краю не видно. Не так воно швидко діялося, як в казці розповідається. Зустрічає в полі чоловіка, що оре волами. Поклонився хлопець:

— Добрий день!

— Доброго здоров’я! Куди, синку, шлях тримаєш?

— Іду світом. Хочу страх пізнати.

— А ти до мене на службу пе найнявся б?

— Чому ж ні, наймуся. Тільки з тією умовою, що ви познайомите мене із страхом.

— Це можна! В моєму хліві кожної ночі два повішеники таке витворяють, що просто страх.

Хлопець став на службу до газди.

Одного дня орали вопи в полі, і сталася біда: воли стали, плуг наче в землю вріс. Почали лагодити. Полагодили, а сокиру загнали в стовп, на якому ті два чоловіки повісились. Увечері вернулись додому, розпрягли волів, дивляться — а сокиру забули.

— Мусиш, небоже, повертатися в поле за сокирою,— на­казав газда.

Приходить хлопець в поле, де орали, підходить до стовпа, на котрому ті двоє повісились, бере сокиру й хоче іти, коли чує людський голос:

— Синку, подай води!

— Ні в чому тобі подати, та й пе пригадую, щоб десь тут вода була.— Подай в шапці, а вода ген там, в кущах!

Та тільки напоїв одного, як чує другий голос:

— Подай, сину, й мені води.

— Подам!

Подав і другому, взяв сокиру, хоче відходити.

— Чекай, ми тобі віддячимо!

— Що там дякувати за воду?

Перший повішеник сказав:

— Я тобі подарую палицю, що сама б’є!

Другий простягнув мішок:

— Ось тобі мішок, що сам розв’язується й зав’язується. Додому хлопець повернувся пізно. Вже всі спали. Тільки господар не спав. Коли повечеряли, газда й каже йому:

— Спати йди в хлів, якщо не з боягузів.

Ліг хлопець в хліві спати, та так міцно заснув, що нічого не чув, нічого не бачив.

— Що ти чув, що ти бачив? — питають рано хлопця.

— Нічого не чув, нічого не бачив! — відповідає хлопець. Збирається знову газда в поле й питає хлопця:

— Підеш зі мною?

— Піду, якщо пізнаю страх! Коли ні, то й не піду!

Газда нічого не сказав, та й що казати, коли той двох повішеників не злякався?

Попрощалися. Газда завернув на поле, а хлопець — на широку дорогу, що вела до царського міста. Назустріч ба­буся.

— Добрий день!

— Доброго здоров’я!

— Що у вас нового, мамко!

— Недобрі, синку, новини. Нечиста сила занадилась до нас. Кожної ночі забирає одного вояка. Багато-багато людей забрала, а зараз черга дійшла до самого царя.

— Піду я замість царя!

Показала бабуся, де живе цар.

Коло палацу сторожа зупиняє:

— Хто ти й куди йдеш?

— Хочу зустрітися із смертю замість царського вояка. Сторожі сподобалась відповідь. Донесли цареві, що хло­пець має до нього справу.

Цар велів привести хлопця до себе.

— Що ти думаєш тут робити? — запитав цар.

— Хочу вечерю готувати на тому місці, де гинуть ваші вояки.

Цареві сподобалась смілива відповідь.

— Добре! А що ти за це хочеш?

— Нічого! Дайте тільки кусок хліба і кусок сала.

Коли настала ніч, привели хлопця на те страшне місце. Розклав хлопець вогонь і пече сало. Опівночі прискочив до нього чорт:

— Що ти тут робиш?

— Не видиш, що сало жарю?

— Іди звідси, сюди чорти на зборище сходяться.

— На зло залишусь.

— Підеш, коли нас збереться багато.

— Хоч би й тисяча, не піду.

Розізлився чорт, свиснув, і з-під землі вискочило багато —  пребагато чортів. Проганяють вони хлопця, загрожують йому.

А він питає:

— Ви вже всі тут, чи ще когось чекаєте?

Чорти переглянулися від здивування, а один каже«

— Ще хромого старого біса нема.

— От коли він прийде — й поговоримо.

Прийшов і хромий біс, прискочив до хлопця й кричить:

— Тікай звідси, щоб мої очі тебе не бачили!

А хлопець спокійно:

— Розв’яжися, мішок!

Мішок розв’язався.

— Палице, зажени всіх чортів до мішка!

Палиця загнала всіх нечистих до мішка. Мішок зав’я­зався.

— Бий їх, палице!

Б’є палиця, чорти пищать, верещать, як несамовиті, про­сять помилувати:

— Відпусти нас, що захочеш — все твоє.

— Хочу, щоб на цьому місці я газдою був.

— Добре, добре! — погоджуються чорти.

— А документ підпишете?

— Бери так, без документа.

Тут хлопець знову наказав:

— Бий їх, палице!

Лупцює палиця чортів. Гинуть вони в мішку й знову про­сять хлопця:

— Підпишемо, підпишемо, тільки відпусти!

— Розв’яжися, мішок!

Мішок ровв’язався, і чорти висипалися з мішка, як бджо­ли з вулика. Хромий біс склав угоду.

— А ключі від царського палацу?

Тут чортяка висипав стільки ключів, що возом не пове­зеш. Гукнув хлопець до чортів:

— Ідіть звідси, й щоб більше ніколи сюди не поверта­лися!

Чорти щезли.

Поніс хлопець документ до царя.

Всі палати освітились, зачитали документ. Хлопець виси­пав ключі й повідчиняв усі двері. В кімнатах знайшли бага­то людей — мертвих і живих. Живих випустили на волю, мертвих поховали.

Привів цар хлопця до себе й питає, чим його винагоро­дити.

— Не хочу нічого, тільки хочу пізнати, що таке страх.

На прощання цар мовив сміливцю:

— Дай нам знати, в якій стороні помреш, щоб по тобі всі дзвони дзвонили.

Наказав хлопець закопати під вікном царя стовп й обтеса­ти його з чотирьох сторін.

— Слухайте, світлий царю! З якого боку па стовпі по­явиться кров, у тому напрямку мене шукайте.

З цим хлопець пішов собі. Потрапив у країну, де нестерп­но палило сонце. Виломив хлопець гілляку з куща ліщино­вого, підійшов до ями, з якої паром несло.

«Що б могло бути в цій ямі? — думає собі.— Треба поди­витися».

В яму вела драбина. Спустився хлопець драбиною, ди­виться — в трьох величезних казанах смола кипить, а в тій смолі грішники варяться. Підходить хлопець до казана, а назустріч йому чорт:

— Що ти тут шукаєш?

— Та ось хочу гілку вмочити.

— Не можна! Іди звідси!

Та хлопець не йде.

— Ви всі тут?

Чорти переглянулися. Найстаршого, хромого біса не було між ними.

Коли появився найстарший біс, хлопець наказав:

— Розв’яжися, мішок! Палиця, йди по кругу!

Мішок розв’язався, і палиця загнала всіх чортів до мішка.

— Зав’яжися, мішок! Бий їх, палице!

І почала палиця молотити чортів. Вони пищать, верещать, просяться:

— Відпусти нас, ми тобі дозволяємо — роби, що хочеш!

Хлопець тільки цього й чекав. Підійшов до казана, опустив гілку, й до неї вчепилося безліч комашок. Коли

гілку витягнув, всі комашки стали вівцями. Радий хлопець, що тепер блукатиме по світу не один.

Коли вже до вітки нічого не чіплялося, підійшов до мішка:

— Розв’яжися, мішок!

Коли чорти вилізли, палиця ще вдарила кожного на про­щання.

Вийшов хлопець в поле, а вівці за ним. Та так багато було тих овець, що не полічити їх й ста писарям.

Йдуть вони, йдуть, і раптом перед ними — великі ворота. Хлопець відкрив їх, і всі вівці зайшли в огорожу. З’явився тут незнайомий чоловік й каже:

— Тобі не можна сюди заходити. Ти не гідний цього!

Хлопцеві стало боляче від цих слів, і він пішов.

В полі знайшов криницю, сів біля неї, щоб поїсти й води напитися. Коли нахилився води зачерпнути, стрибнула жаба й заховалася під кущем. Налякався хлопець жаби й помер.

Залишимо тут хлопця й підемо до царя.

Слуги донесли цареві, що з одного боку стовпа потекла кров. Наказав цар своєму війську розшукати сміливого хлопця. Знайшли його там же, коло криниці.

Коли принесли його в золоту палату, наказав цар дзвони­ти в усі дзвони, а хлопця поховати з усіма почестями.

А біля могили наказав поставити варту, щоб ніхто ніколи не порушував його спокою…

От і вся казка. Все це я сам бачив. Коли я сів на весло, воно мене сюди принесло. А хто не вірить, той най переві­рить.