Хто сонце знайде?

Ой, як добре в тундрі, коли сонце світить! Ой, як радісно! Птахи клопочуться навколо своїх пташенят. Трави у ріст  йдуть. Ягоди стиглим соком наливаються.

А в старій казці кажуть — таке одного разу трапилося, то, кажуть, було.

Сяяло сонце на небі, світило, гріло — і  раптом зникло. Почорніло без сонця небо. Без сонця трави зів’яли. Обсипалися ягоди. Несила стало жити звірам і птахам, нічим їм своїх діток годувати, стали діти хворіти і худнути. Вирішили зібрати велику нараду. Від кожного звіриного роду та від кожного пташиного роду на раду посланці прибули. Задумалися – як біді допомогти? Як врятувати дітей?

Ворон сказав:

— Чув я від старих старих воронів, що за стрімкими ріками, за далекими горами, між високих скель, у підземеллі живуть  жахливі чудовиська — тунгаки. Це їхні витівки. Сонячне світло злодіянням їхнім заважає. Ось і викрали вони сонце, в підземеллі заховали. Треба до тунгаків йти і сонце від них визволити.

—Гей-гей! — голосно закричали звірі та птахи. — Добудемо сонце! Повернемо його на небо!

— Пошлемо до тунгаків найбільшого, найсильнішого — бурого ведмедя! – порадив ворон.

Встав ведмідь на весь свій зріст, кожуха на могутніх грудях розправив.

— Ведмедя! Ведмедя! — погодилися звірі та птахи.

Неподалік від них стара сова лагодила санки. Вона була глуховата і перепитала маленьку пташку-пуночку:

— Про що вони говорять?

— Хочуть ведмедя послати по сонце, — пояснила пуночка. — Він найбільший із нас, найсильніший. З тунгаками впорається.

Сова подумала і сказала:

— Так воно так. Ведмідь і ростом великий і силою не скривджений. Але кожен знає, що ведмідь — ласун. Потрапиться йому дорогою солодка їжа — про сонце забуде. Ні, не дочекаємось ми сонечка.

Послухали сову звірі та птахи, засмутилися.

— І справді, — кажуть, — ласуватиме ведмідь і про сонце забуде.

— Тоді пошлемо вовка, — каже ворон, — після ведмедя нікого немає сильнішого за вовка, його всі бояться.

Встав вовк, шапку з голови скинув, очима хижко блиснув.

— Вовка! Вовка! — погодилися звірі та птахи.

Знову сова запитує пуночку:

— Про що вони говорять?

— Хочуть вовка послати по сонце, — пояснила пуночка. — Після ведмедя він найсильніший, усі його бояться.

Сова подумала і сказала:

— Так воно так, але дуже він жадібний. Побачить дорогою оленя, поженеться і про сонце забуде. Ні, не бачити нам сонечка.

Почули звірі та птахи, що сказала сова, занепокоїлися.

— Так, вовк жадібний, — кажуть, — побачить оленя — поженеться і про сонце забуде. Хто ж здобуде сонце?

Тут маленька мишка на зайця показує.

— Його пошлемо! Кращого бігуна у всій тундрі не знайти. Миттю до скель добіжить, підстрибне — одразу сонце у тунгаків і вихопить!

— Зайчика! Зайчика! Зайчика! — дружно закричали звірі та птахи.

А сова знову не почула.

— Про що вони говорять? – Запитує пуночку.

— Хочуть зайця послати по сонце, — голосно сказала їй пуночка.

Закивала стара сова головою, посміхнулася.

— Так, — каже, — заєць усім добрий: і на ногу швидкий і не жадібний. Він знайде сонце!

Зраділи звірі та птахи, підганяють зайчика.

Подумав зайчик, якою дорогою ближче бігти, підтягнув чоботи і помчав. Біжить — ніде не зупиняється, на всі боки не заглядається. Потрапляться на шляху річки — перестрибує. Гори зустрінуться – перевалює: вгору – бігом, вниз – стрімголов. От і високі скелі завиднілися, серед каміння щось світиться. Підбіг — а там углиб землі чорна печера йде. Зазирнув він у печеру. На самому дні сонце заховане. Ледь-ледь його видно: камінням завалено, один тільки блідий промінець пробивається. Біля нього тунгаки на м’яких шкурах розляглися, на тому промінці чай собі варять.

Зайчик — скік-скік — у підземелля спустився, вхопився за промінь, зловчився і сонце видер з-під каміння.

Злякалися тунгаки. Та зайчик уже з підземелля вискочив, біжить назад — тільки вітер у вухах свистить та тундра під ногами миготить.

Побігли тунгаки за ним в погоню.

Мчить зайчик щодуху, та ноша важка. Тунгаки ось-ось наздоженуть.

— Ні,— кричить зайчик,— не віддам сонечка!

Та як вдарить лапкою по вогняній кулі. Розламалася куля на дві частини. Меншу зайчик підкинув догори. А далі вона сама полетіла. Вгору-вгору. До неба притулилася- місяць вийшов.

Легше бігти стало, а все одно нести важко. Тунгаки знову доганяють, чути — ногами тупотять, ось-ось зайчика схоплять. Тоді і другу більшу  частину вогняної кулі зайчик підкинув, лапкою піддав сильніше знизу — вогненна куля швидко понеслася до неба. І знову засяяло над тундрою сонце! Сонячне світло засліпило тунгаків, несила їм терпіти яскраве світло. Полізли тунгаки назад, у чорну печеру. Там назавжди і зникли. На землі більше ніколи не з’являлися.

А про відважного зайчика гарніі пісні склали, у казці прославили.

Може було так, може, не було. Тільки добре, коли сонце світить усім. Звірі та птахи радіють. Трави ростуть. Ягоди стиглим соком наливаються.