Як черепаха черепицю робила

Дощове видалося літо, й дашки над хатинами лісових мешканців, – у кого домівка під соломою, в кого під очеретом, – почали протікати. Відтак ухвалила вся мокра громада: час уже замінити ті нетривкі матеріали черепицею: вона ж бо й для ока любіша і, головне, на довгий вік.

Сказано – зроблено. Вибрали місце в яру на глиниську, гуртом піч змурували, а порядкувати роботою призначили Черепаху. Трохи вайлувата, зате хто ще може похвалитися такою покрівлею, як її панцир!

Але минув тиждень, минув другий – нема черепиці.

– Чому продукції не даєш? – питають Черепаху.

– Та ви, – відказує, – роздивіться, яка тут глина… Хіба з цієї глини щось путнє вийде?

Роздивились, лапами пом’яли: мо’й справді не та? Миттю став до діла вправний копач Борсук, видобув з глибини іншої, кращої. Працюй, Черепахо!

А черепиці знову нема й нема.

– У чім, – питають, – ще заковика? Якої треба допомоги?

– Формувати, – бідкається, – важко, сили робочої бракує.

Сам Ведмідь, незважаючи на своє ведмеже становище, зголосивсь у підсобники, від рання до смеркання ліпив глиняні плескачі. Потім з’ясувалося, що піч кепсько випалює, – й роздмухувати вогонь приставили Вепра.

Та черепиці однаково не було.

І аж тоді простакуватий Заєць висловив думку, яка потай бентежила всіх:

– Братця! А вона ж, Черепаха, коли ми мокнемо, голову під панцир – і хай хоч каміння з неба падає. Навіщо їй черепиця?..