Чий песик?

Поталанило Олешкові з Олельком: ішов їхній татоз косовиці й коло млина, на греблі, приблудного песика знайшов. Чудного такого. Окатенького.

Напоїли хлопці знайду молоком. Відігріли. Викупали. Став песик у них жити.

І добре було б песикові. Тільки ж ніяк хлопці не поділять його між собою.

Почне збиратися Олешко на полювання. Закине за плече рушницю, почепить песикові на шию мотузяного повідка, хоче на двір іти. А Олелько вже й тут.

— Ану,— кричить,— не руш собаку! Я зараз прикордонником буду…

І починається сварка.

Аж якось надвечір зник песик. От щойно під ногами вештався — і як у воду впав.

Хлоп’ята — туди, хлоп’ята — сюди. Оббігали все подвір’я. Зазирнули до хліва, в комору, хату. Ніде нема. Посідали вони на приступцях ганку й посмутилися.

— Бідний, бідний наш песик, — каже Олелько.—Тепер пропаде вже…

— Якби хто знайшов його, я б тому й ліхтарика свого не пошкодував.

— Та я і рушницю, і шаблюку, й барабана — усе віддав би,— аж звівся Олелько.— А з тобою й разу вже не сварився б. Хай би тепер песик назавше твій був.

— Ні, нехай би твій,— великодушно сказав Олешко.— Я й не торкався б до нього…

Тут і песик десь із-за плечей у хлопців вигулькнув. Маленький, окатенький, позирнув на Олелька з Олешком, лизнув кожного своїм вогким теплим язичком.

— О! — зрадів Олелько.— Знайшовся мій песик.

— Ні, мій! — Схопився Олешко.

І почалося знову…