Жартівник Хуан

Жив колись веселун на ім’я Хуан, який дуже любив, коли представлявся випадок, пожартувати над якоюсь дурною і легковірною людиною. І ось одного разу Хуан надумав посміятися з своїх приятелів. Він купив солом’яний капелюх і розфарбував його в п’ять різних кольорів. У містечку, де жив Хуан, було три шинки. Він обійшов усі і залишив власнику кожного двадцять песо з таким поясненням:

– Завтра прийду сюди з товаришами. Можливо, ми поїмо в тебе або щось купимо, але в будь-якому разі я простежу за тим, щоб ми взяли не більше ніж на двадцять песо. Тому, коли ми йтимемо, не проси мене розплачуватись – я просто підніму капелюх, прощаючись, а твої прикажчики повинні будуть шанобливо мені подякувати. Все, що я тобі сказав, ти маєш зберегти в таємниці.

Господарі всіх трьох шинків погодилися на це. На другий день, крокуючи вулицею в розфарбованому капелюсі, Хуан зустрів одного зі своїх приятелів.

– Доброго дня, Хуане, – привітався приятель. – Звідки у тебе такий дивний капелюх?

Хуан зміряв його зневажливим поглядом:

– Ну й дурень ти! Цей дивний, як ти сказав, капелюх мене годує та напуває!

– Годує та напуває? – здивувався приятель.

– Звичайно! Я можу зайти в будь-який шинок і взяти все, що тільки захочу, а щоб розплатитися, мені достатньо, коли виходитиму, підняти капелюх.

Тут до них підійшли ще два приятелі Хуана і теж, як перший, здивувалися, побачивши у нього на голові розфарбований капелюх.

– Хочете, доведу, що він чарівний? – сказав Хуан. – Ходімо в будь-який шинок, і ви переконаєтеся, що він не тільки мене, а й вас нагодує та напоїть.

Хуан повів приятелів до одного з трьох шинків, де він залишив напередодні господарям по двадцять песо. Вони сіли за столик, і Хуан замовив найкраще наїдки, які там були. Коли всі наїлися досхочу, Хуан підвівся, підняв капелюха і вийшов разом із приятелями на вулицю.

Хуан повів приятелів до іншого шинку,  те саме повторилося і там. Друзі Хуана були здивовані, і кожен із них захотів стати власником чарівного капелюха.

– Продай мені свій капелюх за тисячу песо, – запропонував Хуану один із приятелів.

– Ти що, смієшся з мене? – вдавано обурився Хуан. – За капелюх, який годуватиме і напуватиме тебе все життя, пропонуєш тисячу песо!

– Я дам тобі дві тисячі, – сказав, не відриваючи очей від капелюха, другий приятель.

– І за дві не продам! – вигукнув Хуан. — От за три, може, віддав би.

– Я готовий дати тобі за неї три тисячі песо, – сказав третій приятель, – але відведи нас ще в один шинок – я хочу ще раз переконатися у чарівних властивостях твого капелюха. Якщо все буде так само, як у попередні два рази, я куплю його в тебе.

Хуан повів приятелів у третій шинок, і приятель, який давав за розфарбований капелюх три тисячі песо, остаточно переконався, що капелюх чарівний.

Він віддав Хуану гроші, і Хуан, простягаючи йому капелюх, сказав:

– Ну, я пішов, на мене чекають.

І він зробив вигляд, що йде, а насправді сховався за сусіднім будинком і почав дивитися, що приятелі робитимуть далі. Він побачив, як вони перейшли на другий бік вулиці і попрямували до одного з шинків, куди він їх водив. Коли вони зайшли, Хуан швидко перебіг вулицю і причаївся біля відчинених дверей, щоб почути, що говоритимуть усередині.

Той, хто купив капелюх, замовив частування на всіх трьох. Коли друзі перестали їсти, вони встали і пішли до дверей. Новий власник капелюха, що йшов останнім, повернувся до господаря, підняв капелюха і вже зібрався вийти, коли господар крикнув:

– Зачекайте, ви забули заплатити!

Друзі зупинилися, дуже здивовані, а власник капелюха подумав, що, мабуть, не так його підняв. Він повернув капелюх у себе на голові і підняв його ще раз. Господар, втрачаючи терпіння, закричав:

– Ти платитимеш, чи ні?

Але тут у крамницю увійшов Хуан. Сміючись, він зняв з приятеля капелюх, надів собі на голову і простяг приголомшеному приятелю три тисячі песо, які отримав від нього за капелюх.

– Ну і дурні ж  ви! Я ж пожартував з вас, — сказав він, давлячись від сміху. – До чого ж ви легковірні! Ось уже не думав, що так легко вас обвести навколо пальця! Нехай цей випадок буде для вас уроком. Ну, а тепер я пішов – мене справді чекають.

І, насвистуючи веселу пісеньку, Хуан попрямував до свого будинку.