Зайченятко – чорні оченятка

Жило собі сіре зайченятко. Сіре зайченятко, чорні оченятка, маленький білий хвостик.

І була в зайченятка мама – сіра зайчиха, в якої теж були чорні очі та білий хвостик, тільки трохи більші.

Зайченятко любило стрибати та гратися, бігати лісом й ласувати білою капустою, червоною капустою, а ще кольоровою, якщо попадеться.

Мама зайчиха теж стрибала, тільки не просто так, а по справах. Синові вона приносила з грядок білу капусту, червону капусту, навіть кольорову, а бувало, й ріпку.

Ось що сталося якось увечері. Поклала мама зайченятко спати, тільки йому спати зовсім не хотілося. Скинуло воно з себе ковдру і закричало:

– Я сьогодні спати не хочу! Дайте швидше білої капусти, дайте швидше червоної капусти, дайте кольорової і трішечки ріпки!

Мама накрила його ковдрою та лагідно промовила:

– Спи. Завтра вранці буде тобі капуста. Біла, кольорова і трішечки ріпки.

Але зайченятко маму не слухало.

– Якщо не закриєш очі , синку, – тихо сказала мама зайченяткові, – з лісу вийде руда лисиця і, тобі вуха надере.

– Я не боюся! – закричало зайченятко. – Не злякаюся рудої лисиці! Я вуха пригну до спини, і лисиця їх не помітить, чесне слово. Сьогодні спати не хочу! Дайте швидше білої капусти, дайте швидше червоної капусти, дайте кольорової і трішечки ріпки!

– Якщо тине закриєш очі, – каже мама сердито, – вовк підкрадеться до твого ліжечка і схопить тебе за хвостик.

– А я не боюся! – закричало зайченятко. – Не злякаюся дурного вовка! Задеру свій біленький хвостик і втечу, він мене не дожене. Я сьогодні спати не хочу! Дайте швидше білої капусти, дайте швидше червоної капусти, дайте кольорової і трішечки ріпки!

Тут вже мама зовсім розсердилася:

– Якщо ти не закриєш очі, вийде з гущавини ведмідь клишоногий та пригостить тебе березовою кашею.

– Я не боюся! – закричало зайченятко. – Ото біда – ведмідь клишоногий! Я сьогодні спати не хочу! Дайте швидше білої капусти, дайте швидше червоної капусти, дайте кольорової і трішечки ріпки!

Нарешті мамі все це набридло. Вона пішла зі спальні на кухню та щільно зачинила за собою двері.

А в темряві обережно і боязко вилізла з нірки сіра мишка.

– Пі-і-іп, – сказала мишка зайченяткові.

Зайченятко так злякалося!

– Мамо! – заплакало воно. – Ой, я боюся миші, боюся миші!

Мама повернулася, і мишка втекла. Вляглося до ліжка неслухняне зайченятко. Вушка свої поклало на подушку. Хвостик накрило пуховою ковдрою. Оченята закрило. І заснуло зайченятко.

І ніхто не надер йому вуха.

Не схопив його за білий хвостик.

Не пригостив березовою кашею.

Не приходили ні ведмідь і не лисиця.

Не приходив сірий вовк зубатий.

А нащо?

Достатньо мишки!