Ворон сватається до синиці

Захотів ворон до синиці посвататися; сподобалася вона йому. І він їй сподобався – покликала синичка ворона у гості. Покликала в гості, почала пригощати.

– Чому ти така маленька? – Запитав ворон.

– Ще не виросла, – відповіла синиця.

– Як, не виросла? – Зрадів ворон. – Значить, ти ще більшою станеш?

– Звичайно, стану! – відповіла синиця. – Як же інакше?

Поїли вони, попили, і стало нареченій нудно. Навіть позіхнула від нудьги.

– Розкажи мені щось, – каже вона ворону. – Тільки цікаве, бо засну.

– Я знаю багато цікавого, – каже ворон. – За нашим лісом є одне село. У це село літав мій дядько. І він бачив у цьому селі високу-високу фасолю. Таку високу, що равлики по ній до самих хмар можуть дістатися і в хмарах від спеки сховатися.

– Яка ж це дивина, – сказала синиця. – От я позаторік горох бачила – такий високий, що цвіркун добирався по ньому до самого неба і від сонця люльку прикурював.

Захотілося ворону згадати щось ще цікавіше.

– Ага, – каже, – згадав! Три роки тому в цьому селі за нашим лісом такий страшний вітер піднявся, що люди рачки ходити звикли. І півроку відвикнути не могли.

– Яка ж це дивина! – сказала синиця. – От п’ять років тому був вітер, ще сильніший. Вітряки так швидко крутилися – навіть крил не було видно.

Захотілося ворону згадати щось ще цікавіше.

– Ага, – каже, – згадав! Десять років тому такі люті морози вдарили, що всі ялини в лісі потріскалися зверху до низу.

– Яка ж це дивина! – не здавалася синиця. – Ось років дванадцять тому, коли я з третіми своїми пташенятами попрощалася, і не такі морози були, а ще лютіші: у жінок в хатах руки до тіста примерзали, а баняки на плиті з одного боку кипіли, а з другого – кригою вкривалися.

Тут ворон засмутився.

– Так, за старих часів всяке, – каже, – бувало…

Зітхнув бідний, попросився вийти на хвилинку, та й утік геть.

Хто знає, чи справді така фасоля була, і такий горох, і такі морози. Але надто вже стара була для нього наречена, якщо вона сама це все бачила.