Верба — мов дівчина золотокоса

Над ставком стоїть плакуча верба, похилила свої зелені віти й дивиться у воду.

Вітер дихне — гойдаються віти, мов коси дівочі. Біля самого стовбура маленька пташка помостила гніздечко. Прокидається вона рано-вранці. Як вилітає зі свого теплого гніздечка, зелені коси тремтять. Це верба прислухається до пташиного співу.

Прийшла осінь. Холодний вітер позолотив гілки. Дівчина-верба стала золотокоса. А пташки не стало. Куди вона поділася? Полетіла в теплий край — далеко-далеко за море. Весною вона прилетить, і верба перестане сумувати. Знову зазеленіють коси, рано-вранці прокидатиметься щаслива дівчина. І пташка буде щаслива, бо вона вдома, на Батьківщині. Бо Батьківщина — це найдорожче для нас. Дорожчого за Вітчизну немає нічого.

А зараз дівчина золотокоса сумує. Тихо над ставком. Упав золотий листок і поплив кудись далеко-далеко. Зітхнула верба.