Сірник

Один нерозумний Сірник почув, що колись йому доведеться згоріти, і вирішив підпалити хату свого господаря:

— Хай же й інші у вогні щезнуть! — вирішив.

Почав Сірник думати-гадати, хто б його запалив.

Попрохав Сірник розжарену Пічку:

— Допоможи мені спалахнути!

— А навіщо? — здивувалася Пічка.

— Хочу пожежу вчинити. Адже потім я все одно згорю!

Запалала червоним рум’янцем стурбована Пічка:

— Ніколи я цього не зроблю! Хата згорить — що ж я у холоди грітиму?

Тоді покликав Сірник веселу Синицю, яка жила в хаті.
Каже:

— Синичко, Синичко, ти колись море спалити хотіла. Візьми мене у дзьоб, чиркони об коробку!

— Це я можу,— каже Синичка,— але навіщо?

— Треба цей будинок спалити!

— Ой, ой,— розхвилювалася Синичка.— Це давно колись я такою ж легковажною була. Нині я яєчка знесла, у мене пташенята будуть!

Думав Сірник, думав і попрохав, нарешті, Хлопчика чиркнути його головкою об коробку й на підлогу кинути.

— Ой Сірниче! — розсердився Хлопчик.— А де ми житимемо?

І він кинув Сірника геть за вікно, в калюжу,— хай сиріє. Цьому Сірникові так і треба!