Про ведмедя бурого, що його сон не брався

Поглянув бурий ведмідь на сонечко й на гори. На горах лежав блискучий сніг. У лісі під горами шелестіло сухе листя. Стрибали весело зайчики, поблискуючи білими хвостиками. З гір тягло холодом.

— А-а-а! . . — позіхнув смачно ведмідь. — Спати пора! Вночі буде мороз. Нагорнув ще більше сухого листя в своє лігво, глянув, чи досить назбирав грушок на зимову перекуску, і вже збирався вигідно лягти, як хтось над ним гукнув:

— Невжеж це ви, дядьку, спати збираєтеся?

Ведмідь оглянувся. На дереві сидів маленький бурундук і весело моргав оченятами.

— Та вже пора мені спати, пройдисвіте, — пробурмотів ведмідь.

— Пора, то пора, — скоренько варнякав бурундук, — але чи безпечно в цьому лісі ось так засипляти на всю зиму?

— Що ? — заричав ведмідь. -— Чи безпечно? Чому ж тут було безпечно спати моїй матері, а мені ні? Що ти знаєш? Кажи!

— Та я багато не знаю. Бачите, який я маленький. І розум у мене маленький. Та ось ви, дядьку — от, голова! То я вас і питаю, чи мовляв, безпечно.

— Я ніколи про це не думав, — пробурчав ведмідь. — Може воно й справді небезпечно. Ще хто небудь відвалить камінь від лігва, і я змерзну, або грушки покраде, що я собі на зиму призбирав . . .

— О, то ви, дядьку, ще й грушки маєте? Це дуже ласа штука, дуже ласа штука взимі.

Бурундук помахав пухнастим хвостиком і чкурнув у нору під деревом. Бурий ведмідь якраз оглянувся за ним, хотів ще щось спитати, та за бурундуком і слід пропав.

— Що це він таке верзе? —- думав ведмідь. — Справді страшно робиться. Цієї ночі не спатиму — побачу, чи тут дійсно хто не хоче мені пакостити.

Ведмідь чатував усю ніч, та ніхто навіть не підійшов до його лігва. Усі звірята спали, лише десь далеко у лісі перекликались сови. Просидів ведмідь коло свого лігва також і весь день, чатуючи, чи хто не прийде. Та це був ще гарний і без морозу день, і всі звірята увихались, приготовлялись на довгу зиму.

Другого дня ввечері дуже похолодніло і ведмідь, зарившись у листя, рішив уже спати зимовим сном. Коли стемніло, в лісі все замовкло. Навіть вітер, що танцював по вершках дерев увесь день, пішов спати на гори. Не відізвалась ні одна сова.

— Там, мабуть, дуже холодно, — подумав ведмідь. Але йому в лігві було гаряче. Перевертався з боку на бік, стогнав, ніяк не міг заснути. Коли сонечко піднялося над гори, ведмідь знову виліз із лігва.

— А, добридень! То ви, дядьку, ще не спите? — весело зачиркала вивірка.

— От, чогось не спиться! — незадоволено пробурмотів ведмідь.

— О, це дуже дивно! Ваші мама, бувало, тільки покладуть голову на камінь, то вже й сплять.

Вивірка стрибнула з гілки на гілку, з дерева на дерево, побігла до струмка, і незабаром увесь ліс уже знав, що ведмедя Бурого сон не береться. Зараз прийшов борсук на пораду.

— А що це таке, куме, з вами діється? — схиливши з пошаною голову, спитав борсук.

— Не спиться, — сумно відказав ведмідь.

— Ви ось спробуйте заснути вдень, — радив борсук. — Сон вернеться. Я всіх повідомлю, щоб оминали ваше лігво.

Ще ведмідь не встиг відповісти, вже борсук побіг у ліс. Незабаром недалеко на дереві висіла табличка: „Тихо! Тут хворий!” І дійсно, було тихо. Тільки сніжок політував, вітер коливав верховіттям, співав ведмедеві колисанку.

Ведмідь пролежав так два дні і дві ночі, і сон не прийшов. Він засумував, змарнів. Навіть меду попоїсти не кортіло. Коли знову сидів коло лігва, прибіг заєць:

— О, ви, дядьку, ще не спите!

— Ніяк не можу! — сумно відказав ведмідь.

— Я рахую моркву, як спати не можу. Може б і ви.. . — порадив заєць.

Другої ночі ведмідь перерахував у думці всі моркви, які коли небудь бачив, а опісля грушки, навіть ягоди, що він їх в літі збирав. Нічого не помагало ..

Ведмідь пролежував ночі, постогнуючи, а вдень сідав коло лігва і дивився сумно на гори. Вже забув і про страхи і про бурундука, думав лише, як йому заснути.

Якось про недугу ведмедя довідалася старастарезна сова.

— Слихом слихати, Бурий, що ви спати не можете. А скажіть, чому?

— Чомусь страшно зробилося. Бурундук щось таке говорив — мовляв, небезпечно.

— Що ? У цьому лісі страшно? У цьому лісі небезпечно? — аж закричала старенька,, — У цьому лісі звірі один одному кривди не роблять! Та й ви нікому злого не робите. Чого ж вам боятись ?

— Та й справді, — покивав головою ведмідь.

— Отож, — продовжувала старенька сова, — боялися не знати чого, та тепер вже й заснути не можете. А що ви робили, щоб спати?

— Рахував моркву, грушки, ягоди.

— От і розум! — аж замахала крилами сова.

— Ви ось краще рахуйте, скільки в вас у лісі приятелів. Вже лягайте і добре закутайтеся!

Ведмідь Бурий зарився в сухе листя і став тихенько рахувати: борсук, вивірка, заєць, лисиця, сова.. . і заснув спокійним зимовим сном.