Про лицаря Добриню та його сестричку Забаву

Давним-давном жив у Києві старий і шляхет­ний князь. Він не мав дітей, тому в його замку виховувалося двоє сиріток, таки з його княжого роду. Хлопчик звався Добриня, а сестричка — Забава.

Коли народився Добриня, з ясного неба загур­котіли громи, але це не означало, що небо загнівалось, навпаки, воно повідомляло, що народився хлопчик, який виросте на лицаря-багатиря. Того дня несподівано дозріли яблука й грушки, коні почули в собі велику силу, а вода обертала млинові кола з більшою вдесятеро силою.

Коли народилася Забава, сонце вийшло на небо великим золотим кружалом, усі люди раділи й ніхто не сказав нікому поганого слова; пташки співали так гарно, як у раю, а квіти виросли в три рази більші, як звичайно. Кожний знав, що Забава ви­росте на дівчину надзвичайної краси, і про її до­броту лунатиме слава на цілий світ.

Тільки злі сили страшенно злякалися Добрині. Відьми позамикалися з страху в своїх хижах, лихо­дії нараджувалися пошепки, що їм робити, а змії не виповзали з печер. Аж на дев’ятий день всі зійшлися на Чорну Раду. Там міркували, як звести Добриню з світу.

І ось незабаром після того підповзла до Добри­ні мала гадина, щоб його вкусити. Хлопчина вхопив її ручкою за шию так, що вона не могла йому нічого вдіяти, і почав до неї цікаво приглядатись.

— Кінець мені! — з страхом подумала гадина й пожаліла, що так слухняно погодилася на підшепти лиходіїв укусити Добриню й заподіяти йому смерть. Але Добриня приязно всміхнувся до гадини, а потім погладив її по блискучому слизькому тілі й випустив на волю.

— Ніколи, ніколи не зроблю йому нічого злого! — рішила гадина, ховаючись швидко в траві.

Іншим разом, коли Добриня вже підріс на жва­вого хлопця, захотів він видряпатися на велетен­ського дуба. Пів дня підлазив щораз вище і, коли майже досягав білої хмарки, що якраз пропливала біля нього, сів на галузі та й почав розглядатись по околиці. Чародій, зробившись невидним, зломив галузь, і Добриня полетів додолу.

Він падав і падав, аж нагло підлетів великий орел, і Добриня сів на нього, мов на коня. Тепер ширяли обидва додолу.

— Дякую тобі за рятунок! — крикнув Добриня.

— Нема за що. Чородій зробив себе невидним для людей, але забув про нас, птахів. Я побачив усе й підхопив тебе.
Однієї ночі злі сили підкрались під вікно Добрині. Хлопчик побачив страхітливі постаті: одна була, як гора, чорна, з рогами і шкірила до нього зуби. А друга стояла поруч, біла, як полотно, мала одне око по середині чола. Вони хотіли налякати Добри­то, щоб він на все життя залишився полохливим боягузом. Але хлопець не злякався.

— Ану, — крикнув, — підійдіть ближче! Я вам покажу, чи вас боюся!

Злі сили не мали відваги наблизитись і зникли.

У замку веселішало з дня на день. Щебетали собі безжурно Добриня з Забавою, під покрівлею звили свої гніздечка ластівки і виховували малень­ких пташат, а біля димаря намостив гніздо чорногуз-бузько і веселив дітей клекотом. Вечорами ква­кали жабки, вночі цвірчали цвіркуни, а ранками виводили свої співи жайворонки та горобці.

Напасті злих сил не тривожили хлопчини. Він ставав щораз сильніший і дужчий. Пробував уже вдягати на себе лицарську зброю, стріляти з лука, а списом кидав майже на пів милі. Любив ходити по околиці й завжди брав з собою сестричку Забаву. Ходили собі в ліс або на поле, купалися в річці, бі­гали по леваді.

II.

Минали роки… Добриня став сильним, здоро­вим юнаком. Тепер він уже їздив верхи по цілій країні, одягав на себе залізну броню й лев’ячу шку­ру, а його зброєю були лук, стріли й кований залізом спис. Люди раділи вродливими юнаком і казали:

— Бачили ви Добриню? Його волосся — немов золото. Його брови — як у чорного соболя. Його очі — як у ясного сокола.

А, він ходив по країні й шукав лихих сил — хотів їх вигубити дорешти. Тільки раз на рік вер­тався до замку.

Одного дня, вернувшись додому і привітав­шись з старим князем та сестричкою, завважив він, що його прибраний батько, старий князь, задуманий і поважний.

Добриня спитав, які думки насіли князя.

— Хочу збудувати замок, могутній і найкращий з усіх, про які хто небудь чував, — відповів князь. — Але на це треба мені трьох років!

Добриня засміявся: — А я, князю, вибудую за три дні!

І взявся негайно до роботи.

Першого дня були готові стіни. Другого дня — вежі й бані, а третього закінчив будову.

Люди чудувалися, оглядали диво невидане і ка­зали:

— Замок наче в казці. Одна баня — на небі сонце і в замку сонце. Друга баня — на небі місяць і в замку місяць. Третя баня — на небі зірки і в зам­ку зірки. А коли падає зірка з неба, — казали, — то в замку іскри так і сипляться!..

Тоді Добриня припоясав меч, попрощався з князем і сестричкою Забавою та й подався в темні ліси і скелясті гори. Зачув, що десь недалеко живе Змій, велетенський і лютий, який пожирає людей та сіє пострах. Зладив собі Добриня лук, такий ту­гий, що натягнути його не могло троє людей, а сагайдак з золотими стрілами. Сів на білогривого коня і рушив у дорогу.

— Неси мене, коню, до Змія страшного, хай випробую на ньому свою силу!

І поїхав.

Довго їхав лісом, аж прибув у місце, куди пташки вже не долітали, де комахи не бриніли, не було чути лящань, криків і співів. Ліс став чор­ний, страшний. Добриня спинився на поляні, сумній і тихій. Трава тут була витоптана, наче б орда про­ходила, а голі галузки стирчали мертво над ним. Поки Добриня подумав, куди їхати далі, затріщав сухий хмиз під могутніми лапами, і з-понад хащів вихилилася до нього страшна плоска голова. Вона була сіро-зеленого кольору і коливалася на довгій шиї, а жовті очі, наче скляні, непорушно дивились на лицаря.

— Вітаю тебе, багатирю Добрине, в моєму цар­стві! — зашипіла голова, розкривши страшну пащу.

Це був Змій, якого шукав Добриня.

Змій дивився тепер мовчки на лицаря. З його пащеки висувався велетенський чорний язик на кінці роздвоєний, а голова похитувалася на вужуватій шиї.

— Добридень! — відповів Добриня. — Кажеш, що це твоє царство? А я думаю, що не твоє, а княже.

Змій роззявив пащеку в хижому посміху

— Не будемо сперечатися! Все одно.

Він виповз з хащів, і Добриня міг до нього добре приглянутися.

Тіло Змія було вкрите сіро-зеленою поморще­ною шкірою, а на хребті стирчали роги, наче рідкий гребінь. З-поза великої голови висунулися ще дві менші і теж дивилися на лицаря жовтими очима. Важкі лапи з могутніми пазурями могли розчавити й десять їздців. Грубий хвіст волікся по землі і хи­тався то сюди, то туди.

Змій наблизив свою голову до багатиря Добрині так близько, що ледь не лизнув його своїм чорним язиком. А пащека з гострими зубами була така ве­лика, що у ній міг би вміститися сам Добриня з своїм конем.

— Не боїшся мене? — спитав Змій підлесливо, і дві менші голови теж витягнулися до лицаря.

Добриня дзвінко засміявся.

— Тебе? Мені й на думку не прийшло боятися. Хоч, правда, страшний ти звір!

Змій покірно спустив свої три голови.

— Отож то! Люди кажуть, що я лихий гад, що пожираю їх, і вони бояться мене. А я звір тихий, живлюся листям і нікому шкоди не чиню.

Жаль стало лицареві Змія. Подумав, що цей звір має добре, хоч холодне, серце.

— Будьмо друзями! — сказав Змій. — Нема чого нам ворогувати!

— Будьмо друзями! — погодився Добриня і ласкаво погладив Змія по голові. Але від цього дотику стало лицареві неприємно: голова була хо­лодна й вогка.

Змій вибачився, що не просить друга до свого палацу: ще не влаштувався; живе, де попаде, і щойно вчора відкрив затишну печеру, в якій буде мешкати.

Попрощалися. Коли Добриня від’їхав, Змій роз­хилив пащеку в злорадому посміху, і всі три голови поглянули хитро одна на одну.

Змій завернув у хащі. Під його стопами пада­ли дерева, а він ішов поволі й задумано. Під вечір вийшов на рівнину, повну великого гострого камін­ня. Здалеку бовваніла скеля з темним отвором. Перед печерою лежали порозкидані людські кості. Це були останки жертв Змія, які він схопив і пожер. Поволі увійшов Змій у печеру і ліг ночувати.

III.

Три роки мандрував Добриня по світу. За той час урятував немало людей, боровся з левами в пустині, розгромив кодло чародіїв, визволяв в’язнів з неволі і не завважував, що завжди хтось стежить за ним, щоб його вбити.

Бувало, валилося на нього могутнє дерево, наче підтяте невидною силою, та Добриня тільки відки­дав його від себе рукою. Часом вода заливала око­лицю, якою він проїжджав. Тоді він стягав коня до скоку і вже гнався понад водами на суху землю. Страшні бурі настигали його в чистому полі, і громи били в нього. Добриня ловив блискавки у жменю і відхиляв їх набік. Нічого лихого не притрапилося ні йому, ні його білогривому коневі. З усіх тих дивних і небезпечних пригод виходив ціло й щасли­во.

І був би довго їздив по світі далекими землями та небосяжними горами, якби не добігла до нього сумна вістка: зникла без сліду його улюблена се­стричка Забава!

День і ніч чвалував Добриня додому. Тільки вряди-годи давав відпочивати коневі. Так добився до княжого замку.

Посумнів замок, закутався у мряку і поник. На брамі й на вежах звисали чорні прапори, і всі двері були відчинені.

Добриня ввійшов у світлицю. Сонце, місяць і зорі на банях померкли, і всі мальовила поблідли. Ніхто з замкових людей не підійняв очей на нього. Князь сидів зажурений на золотому кріслі; посивів з жалю, а очі були сумні й померклі.

Добриня став перед князем на коліно, а князь промовив:

— Добрине-сину, чував, яке лихо нас стрінуло? Зникла Забава, пропала без сліду!.. Мудреці, що читають у зорях, нічого сказати не можуть, бо якась темна сила закрила зірку Забави. Дехто ка­же, що це Змій схопив її.

— Змій? — скрикнув Добриня. — Мій друг? Чи це можливо? Треба розвідати, князю! Негайно по­їду до Змія. Він скаже мені правду.

У той час Змій скликав чародіїв та чаклунів і наказав їм збирати чорні війська, щоб завоювати княжу землю. Раду закінчили, всі роз’їхалися, а Змій поповз у свою печеру.

В печері було темно; під стіною було велике Змієве леговище з трави й моху, а стіни були роз­мальовані якимись рисунками-закляттями, яких ніхто не вмів прочитати, крім самого Змія.

Він поліз під стіну, звівся на задніх лапах і всунув голову в отвір, що виднів угорі. По той бік стіни була друга печера, а в ній сиділа полонена Забава.

Вона й досі не могла опам’ятатися з переляку. Ще й тепер стояла в неї перед очима страхітлива подія: вийшла була на леваду назбирати квіток, коли нараз з хащів висунулася Змієва голова і схо­пила її величезною пащекою.

Побачивши тепер знову цю страшну голову, Забава скрикнула і сховала лице в долоні.

— Як почуваєш себе, дівчино? — зашипів Змій. — Ще досі плачеш, ще досі тужиш?

Забава мовчала.

— Я йду війною на твого князя, — продовжу­вав Змій. — Розтопчу села, розметаю міста, а зем­лю заселю лиходіями та відьмами. Заживемо з то­бою у княжому замку. А якщо стріну твого брата,закую в заліза і вкину в глибоку підземну печеру. Там буде коротати своє життя!

— Ні, ні! — скрикнула Забава. — Мій брат — великий войовник і багатир. Як він довідається про тебе, поб’є і тебе і твоє військо.

Змій тільки засміявся і зник.

IV

На той час, коли Змій збирав чорні війська, Добриня проїдався з князем:

— Іду рятувати сестричку! Бувайте здорові, князю!

Виїхав за місто — пристанув: — “Куди далі? Де шукати Забаву? Поїду до Змія, може щось по­радить…”

Подався до лісу. На сумній галявині довго кли­кав і шукав по хащах. Нікого тут не було. Що ро­бити?

— Чого стоїш, Добрине? — почув біля себе глухий голос.

Оглянувся і побачив старого облізлого вовка, що понуро дивився на нього.

— Змія, друга свого шукаю, — відповів Добри­ня.

— Даремні твої труди! — промовив вовк. — Нема Змія! Пішов у далекі землі, не захотів тут за­лишатися. Не злюбили його люди, не шанували. А шкода, добрий звір був і помічний. Не шукай, не знайдеш! Вертайся радніш до замку!

Так сказав вовк і зник. Не знав Добриня, що це був чародій, якого прислав Змій.

Поїхав далі лісом, ген, аж над берег розлогого озера. По воді пливла біла лебідка. Вона звернула голову до Добрині і промовила людським голосом:

— Чого шукаєш, Добрине?

— Змія, друга мого шукаю.

— Нема Змія, — засумувала лебідка, — поки­нув нас і ніколи, ніколи вже не вернеться.

І тепер не знав Добриня, що лебідка — це відь­ма, яку наслав Змій.

Добриня, все таки, не пойняв віри цим словам і поїхав далі. Виїхав з лісу: — Куди далі їхати? Який шлях вибрати?

Недалеко в траді щось зашелестіло, аж кінь здригнувся.

— Не лякайся мене, це я, гадючка! — почувся тоненький писклявий голосок.

Добриня побачив у траві маленьку головку, що підіймалася до нього.

— Не пізнаєш? Це я мала тебе вкусити, як ти був маленький. А ти пустив мене на волю, не по­карав.

Добриня нахилився з коня й засміявся:

— Як я можу тебе пізнати? Сам не пам’ятаю тієї події, про це мені тільки розповідали в замку.

— За твоє добре серце я тобі віддячуся, — сказала гадючка. — Напийся води з джерельця, на­пийся води!

І гадючка зникла в траві.

Добриня зіскочив з коня, прив’язав його до де­рева, а сам почав шукати джерела. Знайшов, за­черпнув руками води й випив.

Вода була свіжа й холодна. Смакувала йому, а все ж він почув, що з ним щось дивне діється: знепритомнів на хвилину, а коли опам’ятався, гля­нув у воду, наче в дзеркало. З води дивився на нього гарний молодий олень з великими розложистими ро­гами. Побіч стояв Добринин кінь і спокійно пасся.

Олень-Добриня зрозумів тепер, що мусить знайти інших оленів, від яких зможе усе вивідати. Подався в ліс. Уже під вечір зустрів стадо оленів.

Старий, досвідчений провідник стада підійшов до нього й пізнав відразу, що новий олень не справж­ній, а зачарований.

Привіталися і, коли олень-Добриня спитав про Змія, старий відповів:

— Нема його тут, перейшов у свої сторони. За­йдеш до нього шляхом, що веде на північ. Треба перейти ліси аж до Сумної рівнини. Що там далі діється, ніхто з оленів не знає. Ми з лісів не вихо­димо.

Ще довідався Добриня, що Змій готовить війну проти його батьківщини. Олені були цим дуже збен­тежені: усяка війна їм не до вподоби, а як Змій переможе князя, життя стане просто неможливе.

Добриня подякував і подався до свого коня. Ще раз напився води з чарівного джерела і знову прибрав людську постать. Сів на коня й погнався вказаним шляхом.

Уже давно переїхав ліси й бори, далеко зали­шив за собою квітучі левади й поля. Скакав тепер чужою, сумною землею. Трава була низька й по­жовкла від холоду. Морозний вітер дув з півночі, а довкола була пустка — ні села, ні міста!

— “Як обороню мою батьківщину? — думав Добриня. — Як визволю Забаву?”

Доїхав до роздоріжжя. При дорозі, що зверта­ла направо, почув голос:

— Поїдеш туди — багатим станеш!

Глянув наліво — там ішла друга дорога. Звід­ти залунало:

— Поїдеш туди — згинеш!

Добриня глянув, хто це говорить, але нікого не побачив. Сіпнув вудила й поїхав наліво.

Незабаром побачив напіврозвалену хижу. Вона стояла сама-самісінька серед рівнини. Коли набли­зився, з вікна вихилилася старезна голова з довгою сивою бородою. Борода маяла від вітру сюди й ту­ди, замітаючи землю перед хатою.

— Спізнився, Добрине! — захихотіла голова. — Змій уже під Києвом!

— А я таки його вб’ю! — відповів Добриня.

— Е-е, не нахваляйся! Змій має велике військо. Поїдь далі — побачиш сліди на землі: могутнє військо пройшло туди! Що ти сам вдієш? Змій забрав і в’язнів з собою, і твою Забаву теж! Вони вже під Києвом, а тобі прийдеться їхати туди хіба з тиждень. Поки прибудеш, Змій здобуде місто!

Добриня скочив конем уперед. І справді, впо­перек степу тягнулася сіра смуга землі, стоптаної людьми й кіньми. Смуга тягнулася на південь, де ген далеко, за обрієм, була його батьківщина.

V.

Добриня стягнув поводи коня і помчався в сто­рону Києва. Кінь біг, як вихор; його біла грива розвівалася на вітрі, як прапор, копита ледве тор­калися землі. Що ріка — перескакував її з берега на берег, що гора — пролітав понад нею, наче орел. Під вечір Добриня з’явився позаду Змієвого війська. Воно якраз готувалося до облоги.

Добриня глянув на місто. Лицарі стояли на му­рах із зброєю в руках. Отже, прибув саме впору!

Скочив Добриня конем уперед, і вже був у гу­щі ворожого війська. Вдарив мечем направо й на­ліво, і за кожним ударом падало сімдесятеро воро­гів, за кожним скоком десятеро їх топтав кінь. За хвилину став він по середині табору на великому майдані. Там було зелене шатро, як гора, а перед шатром лежав Змій.

— Боронися! — гукнув Добриня, підскакуючи до потвори.

Змій схопився, заревів, витягнув усі три шиї, і з пащек його сипнуло вогнем.

— Ставай до бою! — крикнув Добриня і бли­снув мечем. — Ми обидва вирішимо війну!

Змій знову заревів з люті й замахнувся могут­ньою лапою на Добриню. Але він враз відскочив конем убік.

Так почався бій. Змієве військо, опам’ятавшись від переляку, оточило майдан великим колом. З му­рів Києва княжі воїни приглядалися до незвичайної події.

Змій кидав своїм могутнім тілом, палив вогнен­ним подихом і бив хвостом з такою силою, що аж гори дрижали й мури міста хиталися. Кілька разів Добриня досягнув мечем Змія, зранивши йому шию й хребет. Але сталь сковзалася по твердій шкірі, і тільки раз удалося Добрині сильніше зранити одну з голів Змія.

Раптом Змій замахнувся хвостом, щоб ударити Добриню. Від цього помаху війнуло бурею, так що шатро завалилося, а половину війська змело з поля. Добриня не сподівався вдару. Тільки кінець хвоста зачепив його, але вдарив так сильно, що лицар поле­тів у повітря, високо, аж поза хмару. Летів, сидячи на коні, і згори добре бачив замок, Змія й усе його військо.

Добриня не збентежився. Він цупко тримав по­води і спрямував коня додолу. Великими кругами, наче орел, злітав тепер униз. За хвилину знову сто­яв перед Змієм. Завваживши, що Змій реготався з його пригоди, Добриня скочив з коня, підняв меча і підбіг до Змія. Бій почався наново.

За третім ударом Добриня відрубав Змієві од­ну голову. Заревів Змій з болю, і страх пішов воро­жим військом. А здалеку, з міста, залунали радісні голоси княжих воїнів.

— Бий, Добрине, рубай потвору! Борони бать­ківщину й князя!

Добриня засміявся й підніс до них руку. Цю хвилину використав Змій і сипнув огнем.

— Ще мало? — зашипів. — Ну, тепер прийшов тобі кінець! Хай же твоя сестра дивиться на твою смерть! Гей, — заревів щодуху, — приведіть в’яз­нів!

Сторожа вивела наперед полонених, а між ними й Забаву.

— Сестричко!

— Братіку!

Змій кинувся на лицаря. Закипів останній бій. Нові сили вступили в багатиря. Ось хто украв його сестричку! Ось хто зрадив його довір’я!

З нестримною снагою кинувся Добриня на Змія. Змій сипав вогнем, топтав лапами, бив хвостом, але ні разу не зачепив лицаря. Став слабшати від бою й від ран. Тоді Добриня наважився і рубнув мечем. Друга голова покотилася додолу.

Змій скрутився й заревів люто, аж похилилася трава і дерева нагнулись до землі. А Добриня під­біг і загнав меча просто в серце Змієві. Потвора звалилася безсило на землю.

Великий жах охопив Змієве військо. Воно по­чало втікати, кидаючи зброю й воєнні припаси.

Добриня обіймав і цілував свою сестричку. За­бава плакала з радости й зворушення. Коли огляну­лися, побачили, що вони самі. Княжі воїни та в’язні кинулися в погоню за ворогом, щоб його знищити дорешти.

Добриня дав Забаві найкращого коня, сам сів на свого білогривого і, коли військо князя верну­лося, на самім його переді в’їхав у Київ.

На брамі вітав їх князь на коні й міські достой­ники. Всі подалися до замку. На вулицях стояли юрби народу. Люди вітали багатиря та його се­стричку окликами й оплесками, кидали їм квіти, сте­лили килими під ноги. Добриня їхав побіч князя. Гордо держав голову й усміхався до народу, а коли оклики підсилювались, вітав людей рукою і клепав свого коня по шиї. Хотів цим показати, що частин­на заслуга належиться і його вірному коневі. Ясні хвилі волосся спливали йому на плечі, а очі горіли щастям і гордістю перемоги.

По другому боці князя їхала Забава. Легко тримала в руці поводи і чарівним щирим усміхом дякувала людям за привіти. Була щаслива, що має такого брата, славного лицаря, про якого склада­тимуть легенди й пісні.

Опісля в замку був великий бенкет. Сонце на бані, місяць і зірки знову засвітилися так ясно, як давніше.

Під замком зібрався народ. Тоді вийшов князь на балькон, а побіч нього стали Добриня з Забавою. І проголосив старий князь:

— Засядуть Добриня з Забавою на золотому кріслі і правитимуть землею нашою для ясного й щасливого майбутнього!

**

Отаке то розповідали старі люди внукам, а внуки — своїм унукам аж по сьогодні, щоб не за­були імени Добрині й Забави, щоб усі діти мали приклад, як боронити свою землю і не боятися ні­якого, хоч би й найсильнішого ворога.